Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

рана, суцільний синець. Пульс — мов у курчати, дихав, як хрущ, а очі були, як у сонного судака. Окружний лікар радив якнайшвидше покликати попа. Дружина купця голосила й обіцяла половину свого багатства тому, хто врятує її чоловіка. Хитра купчиха на всякий випадок лише половину пообіцяла. Я порадив застосувати рідкісні ліки з жень-шеня. Та лікар висміяв мене, а піп навіть і чути не схотів про якесь поганське коріння. Не дозволить, мовляв, споганити душу православного християнина в його останню годину сатанинським зіллям. Я наполягаю на своєму і доводжу, що ліки не завадять тілу й душі, бо душа й тіло — одне й те саме. Купчиха, нарешті, погодилась, піп перехрестився, а лікар знизав плечима — хай, мовляв, покаже, що він уміє. Тоді я приготував ліки з кореня й тиждень давав їх купцеві. Він одужав, і через місяць я його проводжав у подорож, а не на кладовище, як усі сподівалися. Пуговкін їхав на курорт, щоб вилікуватися там остаточно.

— Це просто неймовірно. А що ж сталося з тією половиною багатства, яку обіцяла купчиха?

— Та що ж від купців можна чекати — то були тільки пусті слова. Вона заплатила за корінь і мені за лікування дала кілька карбованців, але було їх, повір, небагато. Ну, та облишмо це. Я згадав одну веселу, а водночас і смутну історію. Правдива вона чи ні…

— Про що це?

— Та, може, не варто й розповідати. Кажуть, що в Китаї у давнину лікар, у якого помер хворий, мусив сам везти його на кладовище. Як бачиш, Родіоновичу, для лікаря це була не дуже приємна путь. Нізащо в світі не хотів би я виступати, за китайським звичаєм, на чолі похоронної процесії Івана Хомича. Ну, рушаймо!

Жень-шень це китайська назва реліктової аралітової рослини, науково названої Panax ginseng. У Маньчжурії він називається панцуй, а нанайці звуть його орхода.

Ця рослина, заввишки п'ятдесят сантиметрів, поодиноко росте в затінку кедрів та інших розлогих дерев на помірно вологому грунті. На міцній стеблині виростає з часом аж до п'яти листочків, схожих на людську руку. Цвіте рослина пізньою весною, і квіти її зовсім не впадають в око. Вони майже такі ж ясно-зелені, як і вся рослина. Тільки під осінь розвиваються плоди — маленькі рожеві або яскраво-червоні ягоди. Найбільший інтерес становить корінь рослини, за яким вона й дістала свою назву — жень-шень, або корінь-людина, корінь життя. Цей корінь має циліндричну форму, він трохи потовщений у верхній частині, запашний, гіркувато-солодкий на смак і нагадує форму людського тіла. Саме ця схожість і дала привід до найрізноманітніших забобонів та легенд. Жень-шень дуже чутливий до впливів середовища і росте надзвичайно повільно. Тільки через десять-п'ятнадцять років його можна вживати. Корінь досягає ваги п'ятдесят-сімдесят, зрідка — до двохсот грамів. За корінь середнього розміру платили колись дві тисячі п'ятсот — чотири тисячі п'ятсот карбованців золотом. Розшуками кореня займалися, головним чином, китайці, корейці та ще деякі сибірські національні меншості. З пошуками жень-шеня, як уже згадувалося, було пов'язано багато забобонів і обрядів, а місця, де росте корінь, пильно оберігали.

Лікарі та фармакологи східних народів приготовляли й приготовляють з кореня жень-шеня порошки, відвари та мазі, які застосовуються при різних видах слабості організму. Слава про цей корінь дедалі зростала, а з нею зростали й ціни, тому рослину шукали так наполегливо, що з роками вона траплялася дедалі рідше. Згодом були організовані жень-шеньові плантації, проте корені, вирощені на них, не мають таких лікувальних властивостей, як ті, що виросли на волі.

В Радянському Союзі провадяться широкі досліди з коренем життя як з фізіологічної, так і з біохімічної точки зору. Радянська фармакологія застосовує цей корінь для стимулювання функцій різних органів та систем організму людини і досягає в цій справі надзвичайних успіхів.

В Індії, Японії та Англії також застосовують препарати з кореня жень-шеня для лікування тяжких хвороб.

Але на початку цього століття в Європі ще не було науково досліджено склад кореня та його вплив на організм людини, і лікарі чинили опір застосуванню жень-шеня.

До стійбища тунгусів Орлов з фельдшером приїхали надвечір.

Два каганці тьмяно освітлювали чум шамана, і при їх миготливому світлі Феклістов здавався восковою фігурою. Боброва охопила туга.

— Спить, — тихо промовила Майюл. — Цілий день спить, а як прокинеться, то все просить пити.

— Розумію, дівчино. Ти в нього за санітарку, як мені сказали. І це для нього справжнє щастя.

В цьому Орлов був згоден з фельдшером — мисливець раптом відчув гарячу симпатію до дівчини, яка, всупереч звичаям, поводилась невимушено і з почуттям власної гідності.

Нарешті Феклістов прокинувся. Впізнавши свого друга, він кілька разів облизав язиком засмаглі губи й прошепотів:

— Микитовичу, мені погано.

— Вірю, вірю, хлопче, що тобі зараз не до танців. Та коли вже ти сокирою відбився од барсів, то невже тепер утратиш віру в самого себе? А зараз, друже, стисни зуби, я огляну тебе й перев'яжу рани.

Хоч Іван Хомич не був легкодухою людиною, але цю процедуру він переніс важко. Від болю поранений скреготав зубами й часом не міг стримати крику. Майюл гладила його по волоссю й заспокоювала, як тільки могла. Великі рани фельдшер зашив, менші просто перев'язав; коли ж він скінчив, його пацієнт був майже непритомний.

— Нічого, герою, зараз тобі полегшає, — заспокоював Бобров хворого. І справді, компреси та горілка допомогли.

Фельдшер приготував з кореня жень-шеня порошок, який треба було давати хворому двічі на день.

Шаман не проминув нагоди додати тут і своє слівце. Бобров подякував йому за те, що Шолеут саме в перші, найтяжчі хвилини так дбайливо піклувався про хворого. Бобров щиро подякував також Майюл і попросив дівчину виконувати всі його вказівки щодо хворого.

— Що буде з нашим Іванушкою? — питали друзі Феклістова.

— Не можу нічого сказати. Не знаю, чи икрутиться він. Це, думаю, вирішить сьогоднішня ніч. Залиштесь тут, біля нього. — Фельдшер мовчки потис усім руки й поїхав.

Ніч пройшла для пораненого добре. Криза минула, і