Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

розбіглись.

Тому, ще досвіта, відіслав я весь свій обоз до Білгородки, наказавши стати за Ірпинем, а сам з охороною виїхав до Києва, довідатись, що робити далі. Зі сторони Києва щось було підозріло тихо; тільки крісові постріли чути невпинно.

_____________________________________________________________________

VI. Відворот на Житомир-Коростень. Формування Запорозького Загону. Настрій по селах на шляху. Порядок демобілізації Південно-Західного російського фронту

На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати, групи озброєних і неозброєних людей, нарешті з 50-60, обдертих, частинно поранених вояків проходить у повному порядку та голосно співають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки Богданівського полку. Питаю: "в чім справа?" Кажуть, "наказ відходити на Ігнатівку". Дальше гурток козаків зі старшиною. Теж відходять на Ігнатівку. Посилаю взад до полку наказ вислати квартирієрів до Ігнатівки, але сам вперто їду вперед.

Минаю "Сирецький Військовий Табор". Якийсь гурток Січових Стрільців з порожнім возом вертає до Києва. Кажуть, забули, не розумію що, в касарні та треба взяти. Їду з ними, але коло "Скакового Круга" нас зустрічає хтось крісовим вогнем. Значить справді Київ залишено, але чому ж стрілянина? Чому в боці від Політехніки бій? Очевидячки, вийшли не всі.

Шлю назад наказ відходити на Ігнатівку, але надісланий верховий хутко вертається і привозить від мого помішника Андрієнка повідомлення, що полк дістав наказ вирушити до Ігнатівки. Цей наказ доручив штаб Сердюцької дивізії. Полк негайно вирушає.

Щоби докладніше орієнтуватися, їду не "старим шляхом", а по шосе. Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур-Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.

По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових. Зараз же за містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці. Це наслідки сварки після гри...

Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази підходячим групам війська та поінформував мене про те, що Січові Стрільці, як охорона Центральної Ради та уряду, відходять просто до міста Житомира, Слобідський Кіш під орудою Петлюри збірається в селі Шпитьки, недалечко від шосе, а решта військових частин перейде до Ігнатівки, де проведуть між ними реорганізацію для дальшої боротьби.

Обидва представники уряду були дуже зденервовані, головно Ковенко, який, передавши мені інформації, переказав, що його начальник штабу, полковник Сальський, мабуть загинув, бо його й досі нема.

Поїхав я до Ігнатівки, уже переповненої натовпом.

Ігнатівка невеличке жидівське містечко над річкою Ірпинем і в ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа.

Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села. Перше, що мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком. Вартові до розташування полку нікого не пропускали. Мій помішник доклав мені, шо це він взявся того способу, щоб зберегти полк і його майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій напевно було чимало ворожих провокаторів. Вже були випадки ведення такої агітації між сотнями полку: щоб кидати зброю, ділити майно та розходитись домів. Двох таких настирливих агітаторів, погано володіючих українською мовою, гайдамаки закололи багнетами.

Не дивлячись на страшенну перевтому, пішов я по Ігнатівці шукати якогось організаційного осередку.

Поруч з нами в сумежних хатах стояв полк імени Грушевського, який складався в чималому відсотку з юнаків, гімназистів, взагалі інтелігенції. Полк вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з огляду на безнадійність боротьби. Командант цього полку, якийсь старший добродій, лише знизував плечима та казав, що непевний завтрішнього дня.

Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі старшин вже "самоопреділились"... Сідлали коні і ладнали в'юки на виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг. Очевидно, що з полком вже скінчили.

Знайшов я і Богданівців. Залізні хлопці вартували так само, як і ми, входу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали. Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти самостійно до Житомира. До Богданівців приєдналося декілька козаків Полуботківського полку, які доповіли, що їх полк, мабуть, знищений, бо найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати зв'язку та інформації, вже не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.

Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком поїхати знову до Петлюри, щоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко було зберігтися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де йшов розклад.

Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди були морально і фізично цілковито знищені боями, агітацією та пропагандою з боку чужого нам населення в Києві та Ігнатівці; були під вражінням повного погрому й трагічної байдужости Борщагівських сіл, про яку я скажу далі.

Поїздка у Шпитьки не дала нічого, бо Петлюра знов ухилився від ясної відповіді, вона мені була лишень цінна досвідом, як уміло Петлюра маневрував поміж селом, своїми гайдамаками і деякими відділами допомогового значіння, що до них приєднались нпр. якимсь "питательним пунктом" явно "общерусского напрямку".

Я був наочним свідком, як сільрада Шпитьків була переконана в необхідности допомогти свойому війську та як вона з повним почуттям свого обов'язку видавала харчі та пашу з великого панського маєтку, який був реквізований, але не розграбований селом; як голова сільради робив начальницьким тоном уваги старшині Коша, а кошовий лише підтакував, підтверджуючи необхідність зберегти народне майно, а за якої чверть години