Олександр Павлович Бердник - Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник

робити, молодь не хоче після закінчення вузів залишатися в Києві. Всього чверть віку, а як змінилася психологія. Правда, і тоді вистачало романтиків, але тепер майже не знайдеш охочих бити байдики…

— Але чому ж так мало технічних новинок?

— А для чого? — здивувалася Оксана. — В багатьох містах світу почали будувати всякі саморушні тротуари, рухомі будинки, але в нас це не ввійшло в побут. Місто, в такому розумінні, як раніше, фактично відмирає. Тепер місто — вся країна. Є багато портативних засобів транспорту — повітряних і наземних. У будь-який час можна вилетіти чи виїхати з будь-якої місцевості. Для чого жити в тісному місті? Це просто надокучливо…

Електромобіль промчав мимо красивого купола метро, минув заквітчаний майдан перед парком і почав спускатися вниз. Василь відзначив, що вулиці стали ніби просторіші. Цей ефект створювала відсутність всяких проводів, які раніше захаращували місто. Оксана перехопила погляд Василя, кивнула.

— О, це було велике досягнення. Атомні батареї зробили справжню революцію. Зникли трамваї, тролейбуси, автобуси. Електромобілем може керувати всякий…

Машина круто завернула праворуч, на Поштову площу, підкотила до високої красивої споруди. На ній великими буквами було написано: КИЇВ.

— Річковий вокзал, — пояснила Оксана.

— Це я пам’ятаю, — відповів Василь. — Ще при нас закладали фундамент…

Усі троє вийшли з машини, подякували водію. Потім Василь запитливо подивився на Оксану.

— Ви так і не скажете, куди ж ми їдемо?

— Секрет. Сюрприз.

— Чи не попадемо ми знову в інший світ? — засміявся Діжа.

— Можливо. Ходімо.

Великий вестибюль вокзалу зустрів їх прохолодою. Не встигли вони ступити кілька кроків, як до Оксани підійшов чорнявий юнак середнього зросту. Він схвильовано поглянув на Василя, на Івана Ігнатовича, схопив Горового за руку.

— Ви Василь, правда?

— Василь, — розгублено відповів Василь. — Але я…

— Я теж Василь! — радісно сказав юнак. — Мені мама розповідала про вас…

Горовий повернувся до Оксани, якось непевно посміхнувся.

— Це… ваш Василь?..

— Так, друже. Це мій син.

Голос жінки був спокійним, але Горовий помітив, що вона хвилювалася.

— Перший сюрприз, — додала вона. — Але хіба ви не раді?.. Горовий докірливо поглянув на неї, міцно потис руку Василя Гнатенка.

— Здрастуй, брате…

Очі Гнатенка зволожилися, обличчя запаленіло.

— Спасибі. Спасибі вам…

Горовий удавано сердито махнув рукою.

— Яке «вам»? Чому «вам»? Ходімо в буфет, чорт забери, як казав професор Діжа, і вип’ємо на «ти»…

— Е-е, Василю! — вигукнув Діжа. — Професор Діжа вмер. Хіба я не такий же, як ви? Я теж хочу випити з вами на «ти»! Адже в нас тепер одна дорога?!

— Згоден! — радісно відповів Горовий.

Два Василі схопили Оксану попід руки і помчали до буфету-автомата. Діжа оглянувся, цмокнув здивовано.

— Ти диви… Нікого нема. Повне довір’я. Може, вкрадемо що-небудь? Як-не-як, а ми ж люди з минулого!..

— Досить жартів! — скомандував Горовий. — Оксано! Як тут що брати?

— Я знаю, — сказав Василь-молодший. — Ось тут добре біле вино. Беремо бокал, натискуємо кнопку. Готово. Давайте Другий бокал. А ось тут виноград, цукерки… Прошу.

Вино заіскрилося в бокалах, заграло золотими барвами в сонячному промені, який падав через прозору стелю. Оксана, відступивши до дверей, з якимось трепетом дивилася на те, що відбувалося. Це ж зустрілися люди трьох поколінь! І всі троє юнаки. Щось символічне було в дивному поєднанні, що сталося завдяки випадку. А може, це й не випадок? Може, то передвістя безсмертя, що гряде в майбутньому?

Задзвеніли бокали. В тиші минула хвилина. А потім пролунали схвильовані слова:

— Будь здоров, Василю!

— На щасливу дорогу, Василю!

— На вічну дружбу, Іване!

У хор їхніх голосів вмішався дзвінкий голос Оксани:

- Ідіть к чорту!..

СТРІЛА, НАЦІЛЕНА В НЕБО

З плоского даху готелю відкрився чарівний краєвид на лівобережний Київ. Червневе сонце немилосердно палило, над землею пливло голубе марево. Дніпро широко розлився між берегами, затопивши канали гідропарку на Трухановому острові. В імлі бовваніли зарості високих, кучерявих дерев, рожеві куполи будівель, а ще далі — арки мостів. Ліворуч виднілася вдалині гігантська гребля гідростанції, звідти насувалася чорна хмара, прорізана спалахами блискавок.

Василь перевів подих, якось по-дитячому засміявся — щасливим, бездумним сміхом.

— Чого ти? — здивувався Діжа.

— Ну як ти не розумієш? Я від радості… Минуло всього чверть століття… і такі зміни! Жаль тільки, що ми не брали участі в цій прекрасній роботі… Погляньте! Земля молодіє, молодіє просто на очах, як і все навколо…

Кинувши погляд на Оксану, Василь запнувся. Сиве волосся її так яскраво блищало на сонці! Недоречно він сказав про молодість!

Та жінка спокійно повернулася до Василя, усміхнулася.

— Жаліти не треба, Василю. Попереду довгий і важкий шлях. Щастя треба шукати не в епосі, а в самому собі…

Василь-молодший жартівливо пригорнувся до матері, поцілував у щоку.

— Ти чомусь стала говорити загадково, символами, матусю…

Горовий хутко одвернувся, щоб приховати болісну гримасу. Ні, не загадково говорила Оксана. Все