Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

нападаючий Бібі та захисник Далберг. Хто-хто, а вони могли б побачити куди більше, їм було б що підказати тренерові. А може, річ у тому, що Гріні помітив колись хлопця на пляжі, сам привів до команди — і відтоді всі вважають його за улюбленця тренера? Ось він і взяв Малого, щоб веселіше було в далекій подорожі…

До мети залишалося ще добрих півгодини їзди, коли док раптом з’їхав з шосе до зеленого гайка, спинив машину. Підкріпилися кавою з сендвічами, трохи перепочили. А потім Гріні дістав невелику валізку, відкрив її, наклеїв собі вуса та бороду віником, одразу ставши невпізнанним. Запропонував і Малому наклеїти тонкі вусики й довгі баки. Поглянув, задоволено всміхнувся і нараз спитав:

— Тоні, ти ще не втратив свого фаху остаточно?

Щоки юнака спалахнули рум’янцем: тренер натякнув на недавнє минуле віртуозного “ширмача”, кишенькового злодія. Гріні обійняв його, поплескав по плечу:

— Не ображайся на мене, синку. Я не хотів завдати тобі прикрості. Але мені конче потрібна твоя допомога. Точніше, допомога того, колишнього Малого. Ти чув, звісно, байку про чарівну шапочку Манети? Так от, Тоні, сьогодні вона мусить стати моєю. За всяку ціну! І я просто не бачу іншої можливості. Не запрошувати ж для цього професіонала. Та й ніхто не повинен знати, що талісман “Нових Колумбів” у мене.

Малий тяжко зітхнув. Він був такий вдячний цьому симпатичному доброму чоловікові, президентові клубу, всій команді за те, що забрали його з вулиці, взяли спочатку в учні, а тепер — і на місце запасного. Він починав потроху забувати про те ремесло, котрим мимоволі годувався, коли підлітком залишився без батьків. І ось тренер, його бог, його взірець, нагадав. Мабуть, йому й справді дуже потрібна шапочка цього Манети. Ну, що ж, тренерові не відмовиш. І Малий почав ворушити пальцями, заздалегідь розминати їх, як робив це, коли готувався перевірити вміст чужих кишень.

Незабаром прибули вони на стадіон “Вовків”. Гріні ще поцікавився, чи не треба допомогти Тоні якимось маневром, скажімо — відвернути на мить увагу Манети, хоч навіть замаскованим не хотілося б потрапляти тому на очі. Тепер усміхнувся Малий: ідіть на місце і чекайте, то мій клопіт. За п’ять хвилин до початку гри він сів поруч, а ще через мить Гріні відчув, що в його кишені опинилося щось стороннє.

— Дякую, Тоні, щиро дякую! — стиха мовив тренер. — Я нікому не скажу й слова. І, думаю, більше таких завдань ти не діставатимеш.

Малий не встиг відповісти нічого, тільки отетеріло роззявив рота. Команди вийшли на поле, позаду “Нових Колумбів”, даючи останні вказівки, йшов Енріке Манета — і на його голові була… та сама білорожева шапочка! Гріні здивовано глянув на Малого, сунув руку до кишені. Його пальці відчули товсті рядки грубого ручного в’язання. Більше того: він намацав і те, на що сподівався, й відтак заспокоїв хлопця:

— Все гаразд, Тоні. Шапочка на місці.

— Я в перерві…

— Ти в перерві не відійдеш ні на крок. Друга шапочка мені ні до чого. Хай думає, що цю забув дома. Чи загубив. Так краще для мене. І для нашої команди.

Почалася гра, і Малий забув про всі талісмани на світі. “Вовки” виступали на своєму полі, перед своїми уболівальниками — і запропонували одразу такий шалений темп, ніби намірялися розтерзати й з’їсти суперників живцем. Гра з першої ж хвилини стала до краю жорсткою, різкою, часом відверто грубою: щомиті лунав свисток арбітра, щедро сипалися зауваження й попередження. А далі все пішло так, як бувало, коли вірити газетним звітам, і в попередніх матчах з участю лідера. На п’ятнадцяту хвилину “Нові Колумби” цілком розгадали тактичний малюнок гри суперників і почали розвивати свої грізні атакуючі варіанти. Незабаром один з їхніх центрфорвардів чисто, немов в учбовому фільмі, вийшов сам на сам з воротарем “Вовків”, і той не зміг уже нічим зарадити.

— Так, здається, я не помилився, — задумливо мовив Гріні.

— Про що ви? — перепитав Малий.

Гріні немов прокинувся від сну, злякано озирнувся, відповів:

— Так, нічого. Добре на перехопленні діють…

І правда, “Колумби” безпомилково перехоплювали м’ячі, які їхні супротивники адресували від захисту до півзахисту, від півзахисту — нападаючим. Здавалося, вони підсвідомо вгадували, кому буде передано м’яч, передбачали найхитромудріші комбінації “Вовків” і руйнували їх ще на далеких підступах до своїх воріт. Коли ж переходили в атаку самі, визначити її розвиток було майже неможливо. Окремі передачі на перший погляд здавалися безглуздими, але неодмінно знаходили вільного гравця, що перебував у найвигіднішій позиції. Трибуни стогнали від досади: завжди грізні у себе вдома “Вовки” зараз скидалися на безрогих ягнят, у їхніх воротах опинилося шість “сухих” м’ячів, по три в кожному таймі.

Ніколи ще вони не програвали на своєму полі з таким розгромним рахунком.

— Знаменита команда! — вигукнув Малий, коли вони з тренером знову залишилися вдвох у машині. — Не уявляю, як ми зможемо виграти в них.

— Тоні, хлопчику мій, до тебе одне прохання, — поблажливо озвався Гріні. — Не панікуй, добре? І не наводь паніки на команду. Забудь про своє захоплення. Ми повинні твердити одне: з шести м’ячів п’ять — випадкові…

— Але ж…

— Тоні, жодного “але ж”! — у голосі тренера почулися владні нотки. — Даю слово: ми переможемо їх. І з дуже переконливим рахунком. Для цього ми й їздили сюди. І ти мені здорово, дуже здорово допоміг! Тепер допоможеш ще раз. Пам’ятай: з шести м’ячів п’ять — випадкові. Наші хлопці повинні вийти на гру з вірою в перемогу…

6

Ніхто, — зрозуміло, крім керівництва клубу “Оранжевих” та Малого, — не знав про поїздку Джорджа Гріні на матч “Нових Колумбів” з “Вовками”,