Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

Сьогодні наука починає виходити на рівень молекулярної структури й далі. І саме тут вчені зіткнулися з проблемою систем або структур, які самоорганізуються.[65] Зрозуміло, що такою ж мірою це стосується і комп’ютерів наступних поколінь. Вся біда в тому, що ми надто довго тупцюємо на порозі світу елементарних частинок і самоорганізуючих систем. Сьогодні процеси поділу клітини зрозумілі науці не більше, ніж неандертальцю затемнення Сонця. Що з того, що біологи мають довжелезні кінограми поділу клітин. Адже жодна особливість цього процесу не була передбачена. Не створена і не знати, коли буде створена, теорія самоорганізації, а стосовно світу електронних структур і схем — теорія самомініатюризації…

— Таким чином, ви твердите, — обізвався професор Бандура, — що скарабей є вмістилищем мислячих атомів, які пам’ятають давні часи і які, самоорганізувавшись і самомініатюризувавшись на мікрорівнях кристала, надали релікту форми скарабея?

— Я не наважуюся стверджувати це. Але на даному етапі не бачу, як можна інакше пояснити, що монокристал н є розлетівся при обробці, коли з нього почали вирізувати жука-гнояка.

— Виходить, самооргапізуюча кристалічна система цілком, так би мовити, свідомо прибрала форму химерної істоти?

— В умовах Стародавнього Єгипту священного жука шанували і возвеличували, мов бога. Для самоорганізуючої системи це й справді була наднадійна захисна оболонка. Можливо, виникла така ситуація, що форма скарабея виявилася найоптимальнішою структурою. Монокристал самоорганізувався в скарабея.

— Отже, ми маємо справу із своєрідною реакцією самозбереження кристалічної структури?.. А знаєте, у цьому є певний резон, — Микола Олексійович запустив п’ятірню у свого буйного чуба.

— А як ти пояснюєш зміну внутрішньої структури надвеликих інтегральних схем-НВІСів? — у голосі Ткачука мені вчулися іронічні нотки.

— Думаю, це була захисна реакція скарабея на жорстке рентгенівське випромінювання, яким ти почастував бідолашну істоту.

— І що ж далі? — нетерпляче мовив наш генератор ідей.

— Жук-кристал, імовірно, у відповідь почав генерувати поле невідомої структури. Воно і змінило внутрішню забудову НВІСів. Якась самоорганізуюча і самомініатюризуюча система, якщо така справді функціонує в монокристалі, порушена рентгенівським збудженням, над усе прагнула повернутися в стан рівноваги, захиститися. Діючи своїм полем, вона намагалася збалансуватися з навколишнім середовищем. Випадково натрапившії на подібну до себе, нехай і в грубому наближенні, структуру щойно виготовленої партії НВІСів, вона видозмінила її, підігнавши до своїх потреб.

— А чому ж скарабей не набув іншої форми? — не здавався Сашко.

— Чому? Мабуть, боявся створити собі стресову ситуацію. Уявляєш: замість скарабея на штативі несподівано з’являється маленький кристалічний Ткачук! Хотів би я побачити тебе в ту мить.

— Хлопці, не сваріться, — розсміявся Микола Олексійович. — Давайте-но краще підіб’ємо підсумки. Ви не заперечуватимете, якщо я, за правом господаря, почну першим?

Ми, звісно, не заперечували.

— Отже, всі міркування так чи інакше зводилися до того, що ми маємо справу з дивовижним збирачем інформації.

— А якщо це своєрідний крок на шляху до контакту між далекими світами? — висловив я припущення.

— Цілком можливо, — незворушно погодився професор. — Потреба в інформації про оточуючий світ — це інстинкт. Великий інстинкт, генетично запрограмований самою природою.

— Навіть підсвідомо відчувається, що поява нової інформації, зокрема зародження життя, не веде до знищення старої, — висловлюючи цю гадку, Ткачук аж підвівся. — Скоріше всього, що записана у Всесвіті інформація нікуди не зникає, а лише переходить в іншу комірку гігантського комп’ютера, яким є Безмір. У всякому разі, тепер цілком інакше сприймається інформація про Реліквії Зоряних Світів, згадані далеким Сехемхетом, — обіпершись на широке м’яке бильце фотеля, він продовжував: — У якомусь науково-фантастичному оповіданні мені довелося читати, що коли до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то його можна сформулювати таким чином: у будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідної. Таким чином, усе, що нинішня наука має на виході з історичних джерел, колись було на вході.

— Похвально, молодий чоловіче, похвально, — в голосі Бандури забриніли нотки вдоволеності. — Дуже радий, що представники точних наук віддають належне музі Кліо. Нам, археологам, відомо, приміром, що біологічна інформація разом із своїми носіями може зберігатися протягом тисячоліть. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло і дало плоди в наш час. А те, що ми називаємо людською індивідуальністю, цим безцінним скарбом природи, зникає назавжди, проіснувавши щонайбільше століття з гачком. Кричуща несправедливість! Постає питання: як зберегти особистість? Мова не йде про біологічне безсмертя, це в принципі неможливо. Ми сьогодні називаємо виявом індивідуальності картини, книги. Але ж судити про людину лише по її творах навряд чи буде правомірно.

— А чому б не припустити, — обізвався я, — що існує якась колективна Пам’ять Людства? І завдяки цій системі, завдяки збирачам інформації на зразок скарабея ніщо з інформації не пропадає. Досвід тих, хто пішов з життя, залишається нащадкам.

— Ну, друже, — почулась багатозначна репліка Ткачука, — здається, ти перебрав міру…

— Не кажи, — запротестував я. — Саме пам’ять світу, пам’ять природи зберігає в собі найрізноманітніші електромагнітні коливання. А це означає, що їх можна зафіксувати з допомогою певних земних пристроїв і відтак розшифрувати. Це непросто. Але проблема навіть не в цьому. Потрібна якась особлива мова, котра могла б передати величезну кількість інформації від однієї цивілізації до іншої. Передати і не розгубити під час передачі. Не втратити найменших відтінків психіки землян чи інших носіїв інтелекту, їх емоцій, їх думок. Словом, постає проблема створення єдиної теорії розумів. Потреба у відкритті братів по розуму вже назріла. Це потрібно насамперед для того, щоб повірити у прийдешнє без воєн і страхітливих екокатаклізмів, щоб краще розуміти горизонти майбуття. Поки що найдієвіший наш інструмент — це земний розум, і скористатися ним слід якомога краще. Колись з цього приводу академік Густав Наан сказав, що, звернувшись до пошуків