Гаврило Миколайович Троєпільський - Білий Бім Чорне вухо

Хіба Бім не відгукувався на щиру радість? Він підійшов до Альоші й сів коло нього.

За столом почалася бесіда. Татусь відкоркував пляшку, Матуся подала їжу. Бригадир випив із склянки все. Татусь — теж. Матінка — теж. Альоша чомусь не випив, а їв шинку й хліб. Він кинув шматочок хліба на середину підлоги, але Бім не зрушив з місця (треба ж було сказати: «Візьми!»).

— Інтелігент, мабуть, — відзначив розчервонілий бригадир, — хліба не їсть.

Курка пришкутильгала й потягла той шматочок, призначений Бімові. Усі сміялися, а Бім уважно-уважно дивився на Альошу: який там сміх, коли немає взаєморозуміння навіть і в атмосфері дружби.

— Стривай-но, Альошо, — сказав Татусь. Він поклав шматочок хліба на підлогу, відігнав курку й звернувся безпосередньо до Біма: — Візьми, Чорновух. Візьми!

Бім залюбки проковтнув смачний шматочок хліба, хоча був і неголодний.

Бригадир поклав так само шматочок шинки.

— Не можна! — попередив він.

Бім сидів. Курка бочком-бочком підкульгувала до шинки, але тільки-по хотіла схопити, Бім пирхнув на неї, мало не штовхнувши носом. Вона зашкандибала під ліжко. Одне слово, комедія, та й годі.

— Чорновух, візьми! — дозволив бригадир.

Бім чемно з'їв і цей шматочок.

— Все! — кричав Татусь. Він говорив голосно, а почервонівши, ще подобрішав. — Чорновух — диво надприродне! — І навіть обійняв його.

«Хороші люди», — подумав Бім. Ще йому сподобалися Татусеві вуса, м'які, шерстяні, це він відчув, коли той обіймав його.

А далі пішла така розмова, з якої Бім зрозумів тільки одне слово — «вівці», зате точнісінько визначив, що обидва чоловіки спочатку почала сперечатись.

— Ну, Хрисане Андрійовичу, давай про діло. — Бригадир поклав руку Татусеві на плече. — Вівці хочуть їсти чи не хочуть?

— Хочуть, — відповів Татусь. — Тільки мій строк закінчився, мені — до покрови, а покрова минула.

— Вівці приватні, людські, а не колгоспні, і вони теж потребують годівлі. Мені вже колгоспники вуха протурчали: снігу нема, корм під ногами є, вівця повинна до снігу бути на паші. І правильно кажуть.

— «Вівця — до снігу…» А я залізний? А Альошка тобі — залізний?

— До снігу, Хрисане Андрійовичу, — твердив бригадир. — Платню призначимо подвійну. Зрозумів?

— Не буду, — наполягав Татусь. — Жінка моя на буряках закисла — треба допомагати, а ти — «до снігу».

Проте вони ударили-таки по руках одне одного у цілковитій згоді й перестали повторювати «вівці до снігу». Потім бригадира провели на ґанок усі втрьох, забувши про Біма.

Що ж, він також вийшов на ґанок, оббіг навкруг двору, постояв за тином, постояв, понюхав запахи овець, з якими зв'язаний один із спогадів про улюблену і єдину людину, і нерішуче присів.

Ніч. Осіння темна піч на селі, тиха, ніби причаїлася від зими, хоча й готова її зустріти. Усе в цій ночі невідоме Бімові. Собаки взагалі не люблять мандрувати ночами (хіба що бродячі, ті, що цураються людей, що втратили віру в людину), а Бім… Що й казати! Бім поки що сумнівався. Та й Альоша — така хороша маленька людина.

Сумніви перервав Альошин голос. Він тривожно, голосно закричав:

— Чорнову-ух!

Бім підбіг і зайшов за ним у сіни. Альоша поклав його на місце, підтикав сіно з боків, погладив і пішов спати.

Усе змовкло. Не чути ні трамвая, ні тролейбуса, ні гудків — нічого звичного.

Нове життя почалося.

Сьогодні Бім дізнався, що Татусь — ще й Хрисан Андрійович, ще він так само — Батько, а Матуся — ще й Петрівна, Альоша ж — так Альоша і є. Крім того, курку він не зневажав, але й не поважав: птиця, як розуміє собі собака, має неодмінно літати, а ця тільки ходить, тому й негідна поваги, бо безкрила й до того ж дефективна. Але от вівці: вони нагадують про Івана Івановича; від Альоші пахне вівцями також… Від Петрівни землею й буряком… А такі пахощі землі завжди хвилювали Біма. Може, й Іван Іванович сюди прийде…

Бім заснув, пригрівшись у духмяному сіні. В такому сіні, дух якого мимоволі викликає посмішку, навіть людина засипає негайно, і від пахощів свіжого сіна у неї виникає в очах блакитне світло перед сном. А Бім же був значно чутливішим від людини, тому кожен найтонший відтінок цього аромату заспокоював, приглушував його тугу.

Розбудило Біма півняче кукурікання. Колись він чув його не раз, але не так близько, а тут — просто за стіною, голосно, протяжно, гордо: «Ку-ку-рі-ку-у-у!» На це озвалися всі півні на селі. (Трохи пізніше Бім дізнається, що цей півень — заспівувач і що такі півні бувають сердиті). Бім сидів і слухав дивовижну музику; далі вона перекочувалась хвилями по селу — то ближче, то віддаленіше, залежно від того, до кого підходила черга, чи що, а останній, одинаком, прокричав якийсь немічний кукурікало: хрипло, коротко і негідно півня, що заслуговує на повагу. Потім, з часом, Бім зрозуміє, що саме такі півні — боягузи, тікають навіть від чужого півня, який вдирається у двірські володіння, хоча за всіма правилами курячого гуртожитку цей боягуз зобов'язаний захищати спокій підлеглих йому курей. А він тікає, гаспид. Зате саме такий півень безжалісний до чужих курчат — клює, падло таке, тим часом як кожен півень, якщо він не позбавлений почуття власної гідності, ніколи не клюне курчати, що забрело невідомо звідки. Такий ось і проспівав останнім, і тільки тоді, коли переконався, мабуть, що правильно угадав час. Люди назвали б такого півня-нікчему кон'юнктурником, але Бімові було просто смішно. До речі, Бім зовсім не уявляв, бо не мав досвіду, що ніхто ніколи не відлічує часу за кукуріканням отаких здохляків-напівпівнів.

Бім приліг і задрімав. Раптом знову прокотився по селу із краю в край спів. І Бім знову сів і знову залюбки слухав. Потім — втретє, ще дужче, голосистіше і навіть урочистіше. От здорово співають! От же здорово! А що