Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Елітіс. У нього був вкрай похмурий вигляд. Дівчатам нікуди було подітися, бо він їх одразу побачив. Коли наблизився, то зупинився, зміряв їх лютим і зневажливим поглядом і сказав:

— Прогулюєте уроки, панно Уберті?

— Е… я в лікарню… — Аеніль ще не бачила його таким роздратованим і не знала, що сказати.

— Невже? Захворіли усі троє одночасно? — Але його голос трохи пом’якшав і він пильніше глянув на Аеніль та Іно. Гелео знову була під каптуром. — Дивіться, щоб по-справжньому не потрапили до лікарні, коли відбудеться покарання за прогули.

І рішуче пішов далі. Зник у галереї так швидко, як і з’явився.

— Він же і сам не на уроці! — сказала Гелео.

Аеніль знову спохмурніла і не відповіла їй. Скільки нещасть за один день. Вона глянула на Іно, що тихенько дріботіла поряд, притиснувшись до сестри. Маленька весь час мовчала. Відчувала, що навколо не все гаразд. Аеніль боялася спробувати її розвеселити, бо ці спроби чомусь завжди викликали сльози у меншої сестрички.

У галереї дівчата зіткнулися ще з двома викладачами. Це були дві молоді жінки з відділення алхімії. Аеніль їх уже бачила: одна, магістерка Урегус, викладала в неї практичні, ім’я іншої вона не знала. Викладачки не звернули уваги на дівчат, що явно прогулювали уроки, на відміну від майстра Елітіса-молодшого. Лише Ірене зиркнула на Гелео. Жінки швидко перемовлялися, і дівчата розчули слова:

— …до цього йшло, майстер Стесагор вже був однією ногою в могилі.

— Так, Агарісто, але чому ми маємо збиратися у шпиталі?

— Він заповів, щоб вибори нового голови пройшли там, біля…

Далі вже Аеніль не почула. Дівчата звернули у коридор школи. Вдарив дзвін на вежі, що означав кінець уроку. Аеніль згадала про Поєдинок.

— Мені потрібно побувати в одному місці… Ти не можеш побути з Іно?

Гелео пильно подивилася на Аеніль, але не стала розпитувати. Лише сказала тихо і стривожено:

— Добре.

— Я розповім потім… — спробувала виправдатися Аеніль. Вона боялася, що Гелео кинеться за нею, якщо дізнається. А їй хотілося, щоб Іно була десь подалі, в безпеці.

— Я розумію, роби, як тобі краще. — Гелео взяла Іно за руку. — Побудеш зі мною? — лагідно спитала маленьку.

Іно повернула стривожений погляд на Аеніль.

— Це моя краща подруга, Іно, погуляй з нею, я скоро прийду. Добре?

— Добре, — тихенько проказала Іно, хоча в її голосі бриніли сльози.

Аеніль швиденько відвернулася і побігла до сходів. Не хотіла, щоб Іно бачила її плач. Ні вона, ні Іно не помітили сльози на обличчі під каптуром. Прозорі і легкі, мов туман, сині і глибокі, як океан, вони розтавали в повітрі, не долітаючи до підлоги.

Аеніль не знала, де знаходиться Кімната Поєдинків, але думала, що побачить когось з майбутніх глядачів бійки. Так і сталося, на сходах вона зустріла Еліну.

— Ти знаєш, де Кімната Поєдинків? — наздогнала її і запитала Аеніль, що встигла заспокоїтися.

Еліна якось похмуро глянула на неї і відвернулася. Аеніль вже подумала, що одногрупниця не відповість. Але після довгої паузи Еліна буркнула:

— Навпроти кімнат чарівників за великою статуєю у латах.

— Дякую, — сказала Аеніль і побігла далі.

І справді, біля вказаної статуї стовбичило кілька учнів. Вони не знали, як відкривається хід. Аеніль нерішуче підійшла. На неї ніхто не звернув уваги. Схоже, ніхто не знав, що саме вона буде брати участь у Поєдинку. Знайомих їй облич тут не було. Помітно, як швидко серед учнів поширюються подібні смажені чутки. На бійки, як і на Гру, всі полюбляють дивитися. Підійшов один зі старшокурсників, натиснув на пояс лицаря, щось сказав, і у лицаря опустився меч. Потім статуя повільно від’їхала вбік, відкриваючи прохід. Всі, хто були, зайшли. Останньою вскочила Еліна, після чого статуя повернулася на місце.

Кімната Поєдинків бума невеликою залою зі склепінчастою стелею та кількома колонами, що огороджували прямокутник по центру, навколо якого товпилося пару десятків учнів. Від першокурсників до магістрантів. По прямокутнику, викладеному світлішими плитами, у порівнянні з рештою кімнати, пихато походжав Савлій. Його вигляд показував повну впевненість у власних силах та бажання якнайшвидше задовольнити бажання помсти.

Він одразу помітив Аеніль і ще більше зрадів. Дівчині було нікуди подітися, їй вже стало байдуже, чим це закінчиться, аби швидше. Вона швидко попрямувала до прямокутника, який слугував ареною. Однак на його межі щось сталося, Аеніль вдарилася, немов об невидиму стіну, із тихим зойком впала на підлогу. У повітрі прокотилася зеленувата хвиля. Щось завадило дівчинці зайти усередину. Савлій спершу засміявся, але потім зрозумів, що Аеніль не просто спіткнулася. Розгублено він озирнувся.

— Бовдур, — гукнув один із старшокурсників, — ти що, збираєшся битися з нею?

Савлій нерішуче кивнув.

Хлопець засміявся:

— Невже в нашій школі ще залишились йолопи, які не знають навіть елементарних правил Кімнати Поєдинків?

По кімнаті прокотився сміх, але не надто голосний, що означало, що «йолопів» серед присутніх чимало.

— Хлопець не може битися з дівчиною. Тільки хлопець з хлопцем або дівчина з дівчиною. Це правило кодексу двоєборців, — сказав той старшокурсник, який був свідком ранішньої сутички Аеніль та Савлія.

Савлій розгублено почухав потилицю:

— То як же нам з’ясувати стосунки?

— За неї хтось має заступитися і битися з тобою. Так зазвичай робиться.

Савлій зблід. Перспектива битися з хлопцем, можливо й старшокурсником, йому була зовсім не до душі. Він з викликом оглянув присутніх. Тільки ніхто не поспішав заступатися за дівчинку. Та її, схоже, це й не обходило. Вона дивилася собі під ноги, чекаючи, доки вирішиться доля Поєдинку. Навіть не намагалася знайти заступника. У глибині душі їй самій кортіло поквитатися з Савлієм.

— Ніхто не хоче за неї битись, — сказав задоволено Савлій після тривалої мовчанки в кімнаті.

— Ну, тоді доведеться скасувати Поєдинок.

Задоволеність Савлія як вітром здуло.

— Як це? Так