Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

куренем. Ноги у нього були червоні, як жар, у пухирях. Щоб охолодити їх, Кость час від часу обливався холодною водою з криниці і на Сашкове запитання: «Ще й досі пече?» — відповів стоїчно: «Ого, та ще й як!»

— А чого це вони в тебе такі? — спитала Люба, майже із жахом дивлячись на Костеві ноги. — Краснуха висипала?

— Та ні,— не криючись, відповів Кость. — Це я в кропиву вскочив. — І, змінивши тон, додав — Чуєш, Любко, отам біля Жульки в будяках зосталися материні ватяні штани й фуфайка. І мішок з обручем. Піди принеси, а то щоб хто не підібрав проти ночі. Ох же ж і жалька, клята кропива! Пече мов вогнем.

Таким чином норвезький варіант з собаками одпав сам собою. Залишився метод капітана Скотта. А шкода! Бо одна річ тирити на собі клунки з запасом продовольства, паливо, палатки, сокиру, ножі, сковорідки, каструлі, а друга — склав усе на нарти і — но! В нарти ж впряжені не якісь там антарктичні собаки, як в Амундсена, а свої власні — Розька й Жулька з приплодом першого й другого коліна. На нартах сидять Кость, Сашко, Люба; в руках довжелезні батоги — нокнув, цьвохнув, свиснув, бурю випередять, і — на полюс…

— Е, так що з того, — зітхнув Кость. — Урвалося… І все через оту Жульку. Коли б вона була розумна, то не хапалася б мерщій до литок, а про полюс подумала б…

— Якби ж то розум собакам, — зітхнув і теоретик Сашко.

Мовчали довго. За цей час в Сашка заворушилася нова ідея.

— До полюса далеко й холодно, хай йому біс… Давай і ми рушимо до Кристалічного щита. Новопшеничани поки дошкутильгають із своїм ледачим Явтухом, а ми вже й там! Вони тільки спинатимуться на Щит, а наш прапор давно вже замайорить на вершечку найвищого піка; під прапором кам’яний тур; в турі банка з-під консервів «Солодкий горошок»; в банці записка: «А що, хто перший?»

— Ух ти! От здорово! — аж підскочив Сашко. — Викличемо їх на змагання, хай начуваються! Треба тільки Хрисанфа Івановича розпитати, де той Щит і на яких широтах та меридіанах його шукати.

Яке ж було здивування наших приятелів, коли Хрисанф Іванович сказав:

— Та де ж той Щит, як не під нами! Ми живемо на Кристалічному щиті. Тут, де наше експериментальне поле, на ньому, правда, лежать товсті наноси, зате за Петровим байраком і далі на берегах нашої річки Вуші — Щит виходить на поверхню. Знаєте ж, яке там бескеття?[8] В кого добре бажання, той зможе там побачити і Еверест, і Ай-Петрі…

Розповідь агронома Хрисанфа Івановича розкрила хлопцям очі на дещо. До цього часу Кристалічний щит існував для них сам по собі, а бескеття на берегах Вуші — саме по собі. Тепер з цих двох роз’єднаних кусків приятелі утворили одну цілість.

Коли Хрисанф Іванович поїхав, Кость кивнув Сашкові пальцем:

— А підсуньсь лишень сюди.

Сашко підсунувся.

— А ти знаєш, чого новопшеничани до Кристалічного щита пориваються? Що їх на Вушу тягне? Дикого скла схотілося, думаєш, ні?

Сашко аж одсахнувся з несподіванки:

— Дикого скла схотілося? А цього не хочуть? — Сашко скрутив дулю і тицьнув її в бік, де, на його думку, мали бути новопшеничани. — Свого, видно, у них нічого немає, так вони до нас! А дзуськи! Самі все визбираємо. Хай після, нас пошукають.

— Хай пошукають, — підтвердив Кость…

Через три дні, коли Костеві ноги одійшли і перестали щеміти, а Сашко поповнив у своєму організмі запаси поту, витраченого під час змагання з Жулькою, нова експедиція в складі Люби, Сашка, Костя й Білана вирушила на південь, пересікла Петрів байрак і зробила зупинку в березовому гаї, що розрісся навколо величезного кам’яного лоба посеред неозорої піщаної рівнини. Це Кристалічний щит почав вилазити на світ білий. Отут і була закладена перша база, спираючись на котру, нова експедиція зробить згодом стрибок у невідому й далеку гірську країну на березі річки Вуші.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Річка звалася Рудицею, село Рудним, урочище біля села на березі річки, де спинилася експедиція, — Руднею. Камінці в найближчому озері, котрих на дні лежали незліченні тисячі, називалися рудою. Болотяною, бо є руда гірська, така, як у Кривому Розі, а є — болотяна. Така, як тут.

Куди ж це ми потрапили? Що це за край такий? — міг би спитати кожен учасник експедиції. Так коли б же не Григорій Савич!

Світило сонце, палахкотіли квіти, гули сосни над головами. І ось тоді, вибравши слушний момент, Григорій Савич, несподівано спинивши Пилипа, спитав його: «Чи завжди металургійний центр України містився на Подніпров’ї і в Донбасі?» Пилип на це запитання відповів: «Завжди!» Григорій Савич, однак, не погодився з Пилипом і почав розповідати, що і до Богдана Хмельницького, і в часи Богдана Хмельницького, і пізніше — за життя Тараса Шевченка — металургійний центр України був, де б ви думали? У Поліссі! Пізніше з’явилися два нові центри. Один з них на Дніпрі — в Дніпропетровську, другий — за чотириста кілометрів на схід — у Донбасі.

Центр не може виникнути там, де є руда і нема вугілля або де є вугілля і немає руди. Центри виникають, де є те і те.

Хлопці ухопилися за цей пункт, думали посадити Григорія Савича на слизьке:

— Ну, добре. Руда тут, хоч і поганенька, є. А де тут вугілля, доменні печі?

Григорій Савич удар одвів і перейшов у наступ:

— А ви знаєте, що тут було? От що було. З отого он озера підвозили сюди руду; в оцьому лісі, що навколо нас, випалювали вугілля. Піч, в якій варилося залізо, стояла на березі. Тут же був побудований і водяний млин. Вода Рудиці крутила колеса, вони ж приводили в рух молоти і ковальські міхи. Міхи роздували жар у печі;