Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Троє дияволят! Повітряний політ! — голосно вигукнув ведучий програму.

Юра, Петя і Марта вибігли на манеж. Як і завжди, всі в чорному трико, з ріжками і хвостиками. Хвилину-дві вони стрибають, перекидаються, крутяться на арені, а потім їх наче вітром понесло вгору, під купол цирку. Не втрачаючи шаленого темпу, взятого ще на манежі, загойдались на трапеціях, полетіли туди й сюди, крутячись у повітрі.

Працювали всі троє як ніколи. Юра вже розказав друзям про свою розмову з сивим чоловіком, і тепер у кожного з них ніби справді виросли крила, які, мов легких птахів, тримали їх у повітрі.

Недовго вже їм бути в цій чужій країні! Недовго вже лишилось підкорятись цьому ненависному Янчукові! Скоро вони будуть на рідній землі. Виступатимуть перед своїми людьми.

— Аллей! Ап! — долітає з височини.

Публіка захоплена сміливим польотом трьох дияволят. Публіка нестримно аплодує.

Внизу біля лаштунків стоїть Янчук, задер голову, не відриває погляду від акробатів. Він задоволений. Як добре, що утримав біля себе отих двох хлопців і відібрав у Зайднера дівчину! Кращої акробатичної групи й бажати не треба. Політ дияволят — вже й зараз коронний номер у програмі. Але вони виконуватимуть ще й не такі трюки! Публіка ревом ревтиме від захоплення. Він, Янчук, зробить з цих чортенят таких трюкачів, що в його цирку будуть суцільні аншлаги. Вони ще літатимуть у нього без сітки. Ніхто тепер не стане йому на перешкоді. Він — повновладний хазяїн цирку. Збулася його мрія. Допомогла війна! Кожен живе, як уміє. І він, Янчук, теж зумів. Ого, ще й як зумів!

Акробати ще літають. Юра працює ловитором. На майданчику — Марта. В польоті — Петя. Ось він розгойдується. Ще один «кач», ще. Відривається від трапеції, робить сальто з піруетом і потрапляє Юрі в руки. Сьогодні це у нього виходить особливо красиво.

Здавалось би, що вже досить. Адже кожна мить польоту — неймовірний риск. Але Петя робить нові й нові трюки. Він то летить, розставивши руки, то крутиться млинком так, що важко навіть розрізнити, де в нього голова, а де — ноги. Оркестр безугавно виконує мелодію якогось танго.

Але ось мелодія обривається. Спершу майже нечутно, а потім гучніше й гучніше дріботить барабан. В залі стає тихо. Однотонний наростаючий звук барабана наче раптом пригасив, придавив у величезному круглому приміщенні всі інші звуки, наелектризував повітря. І кожного, хто тут присутній, охоплює передчуття нового, несподіваного, досі не баченого.

Петя розгойдувався на трапеції дедалі дужче. Коли він ішов угору, то вже майже торкався головою брезентового даху. Крізь дріб барабана почулося коротке і вольове:

— Алей!

Зала завмерла в напрузі. І тоді раптом:

— Ап!

Петині руки випустили трапецію. Тіло його зібгалося в клубочок, завертілося в польоті. Одне сальто, друге, третє. Це тривало, може, якусь секунду. Потім тіло випросталось, як туга пружина, і почало наближатися до Юри в надзвичайно красивому повільному льоті. Ось руки їхні вже торкнулися.

— Є! — мимоволі вигукнув Юра, радіючи: добре виконано небезпечний трюк.

В ту ж мить ліва Петина рука вислизнула.

Юра зробив відчайдушне зусилля, щоб утримати Петю в одній руці. Але сила інерції була така велика, що втримати було неможливо. Петя незграбно, боком полетів у відкос сітки.

Такі випадки бувають. І тому, хоч у залі й почулися злякані вигуки, Юра не дуже злякався. Зараз Петя вдариться плечима або спиною об відкос, відлетить і впаде на середину сітки.

Але сталося несподіване й непередбачене. Відтяжка виявилась гнилою. Коли Петя вдарився об відкос, вона тріснула, і хлопець всією вагою свого тіла врізався в землю, розпростерся на килимі. Він ще стрепенувся, підкинувся, як витягнута з води рибина, і завмер, не дихаючи.

В залі зчинилося щось неймовірне. Люди кричали, метушилися, дехто біг на арену, кілька жінок знепритомніло. Юра і Марта миттю спустилися вниз. Дівчина ридма ридала і кричала несамовито:

— Петко!.. Петко!..

Вона нахилилась над Петею і одразу ж відсахнулася. Хлопчик був мертвий.

Мчить поїзд.

Дружно вистукують колеса, відраховуючи невидимими молоточками кілометри. За вікном то — день, то — ніч. Вночі повз вікно, мов метеори, пролітають електричні вогники, освітлюючи на якусь мить незнайомі пристанційні будівлі. А вдень за вікном розгортаються широкі степи, біжать навперегінці з поїздом зелені переліски, привітно махають руками-вітами берести та осокори.

Юра Любченко повертається додому. Нарешті… нарешті!..

Може б, оце і Петя їхав разом з ним, але немає більше Петі. Саме тоді, як його мали. визволяти з неволі, зробив він своє останнє сальто.

Працювала якась комісія. Вивчали причину нещасного випадку. Всім було ясно, що коли б не обірвалася відтяжка, то Петя лишився б живий. Але відтяжка була стара, гнила. Янчукові не до того, щоб думати ще там про якусь відтяжку. Всі розуміли, що саме Янчук і є винуватцем смерті хлопчика. Але його не покарали. Сказали, що він не винен…

Проводжали Юру Марта і сивий чоловік з комісії по репатріації. Він турбувався про Юру, як про рідного сина. Навіть допоміг сісти у вагон.