Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

Холлі дедалі дужче відчувала дію радіації, якою аж пашіли вагони, — вона проникала крізь найменші тріщинки у шарі гелю, обпікала очі. Така радіація швидко з’їсть весь запас її чарів. І тоді кожна хвилина Холліного життя буде вже в борг — за рахунок годин чи й днів її майбутнього.

Але нині їй ніколи було про це думати. Найголовніше наразі — врятувати командувача. Вона повинна витягти його звідтіля живого. Якщо Б’ва Кел набралась такого нахабства, що відкрито виступила проти Легіону, то там, під землею, заварилася, певне, добряча каша! Але, хоч би що там діялось, Джуліус Корч — єдиний, хто зможе швидко змобілізувати поліцію і дати заколотникам відсіч. Ельфиня обернулася до Артеміса.

— Ну що ж, юний багноїде, нам треба якось заскочити на потяг. Хапайся, за що зможеш.

Артеміс не зумів приховати нервовий дрож, і Холлі це помітила.

— Не бійся, Артемісе. В тебе вийде!

Хлопець умить наїжачився.

— Мені просто холодно, ельфине. Коли людям холодно, вони тремтять.

— От і чудово! — похвалила його капітан Підземної поліції й щодуху помчала понад колією.

Трос потягся за ельфинею, мов канат гарпуна. Навряд чи товщий за рибальську волосінь, цей трос міг би підняти у повітря двох розлючених слонів. Артеміс побіг слідом за Холлі, силкуючись не відставати — наскільки дозволяли моднячі його мокасини.

Вони мчали понад рейками, й сніг рипів під їхніми ногами. А ззаду вже наздоганяв потяг, штовхаючи поперед себе хмару морозяного повітря.

Артеміс щосили намагався не відставати. Ні-ні, такі перегони не для нього. А бойові дії? Та Боже збав! Він-бо ніякий не солдат. Він — розробник геніальних планів. Стратег. А сум’яття реального бою краще було полишити на Лаккея та йому подібних. Але цього разу вірний тілоохоронець не міг виконати фізичну роботу за Артеміса. І вже й ніколи не зможе, якщо тільки їм не пощастить заскочити на цей потяг.

Хлопець швидко захекався, пара його віддиху миттєво кристалізувалася перед обличчям, так що він майже нічого не бачив поперед себе. Ось локомотив порівнявся з двома бігунами, з-під його коліс полетіли на них гострі крижинки й іскри.

— Другий вагон! — ледве видихнула Холлі. — Там є майданчик. Тільки дивись під ноги!

Майданчик? Артеміс озирнувся назад. Другий вагон швидко наздоганяв їх. Але від цього жахливого гуркоту хлопець майже нічого не бачив. Чи ж це можливо — щоб гуркіт заважав бачити? Жахливо. Нестерпно. Он там, нижче сталевих дверей. Вузька приступка. На ній можна стати. І тільки.

У Холлі все вийшло так легко. Мов пташка злетіла і вже стоїть, притискаючись до стінки вагона.

Наче зовсім без зусиль. Тільки скік! І вже їй начхати на погрозу цих немилосердних коліс: мовляв, зітрем на порох!

— Ну ж бо, Фауле! — крикнула Холлі. — Стрибай!

Артеміс спробував відірватися від землі, щосили відштовхнувся ногою. Але тут носок його мокасина зачепився за шпалу. Хлопець спіткнувся, відчайдушно замахав руками, щоб зберегти рівновагу. В обличчя йому дихнула страхітлива, мученицька смерть.

— Обидві ніжки — ліві… — пробурмотіла ельфиня, хапаючи це найненависніше їй багноїденя за комір.

За інерцією Артеміс луснувся об двері, мов персонаж із якого-небудь мультика.

Трос бився, виляскуючи, об стінку вагона. Швидше! Ще секунда-дві — й Холлі злетить з вагона ще легше, ніж туди вискочила. Ельфиня роззирнулася в пошуках того, за що б зачепитись. Звісно, «місячний пояс» у багато разів зменшить вагу Корча й Лаккея, але все одно її так смиконе, що вона, Холлі, тільки фуркне з потяга. А як це станеться, то все й скінчиться. Для неї принаймні.

Ах, ось воно. Поруч вела нагору залізна драбинка. Зачепившись за щабель рукою, Холлі раптом помітила у своєму комбінезоні дірку, довкола якої витанцьовували блакитні іскринки, намагаючись протидіяти радіації. І скільки ж протримається її чарівний захист за таких умов? Запас чарівних сил ось-ось вичерпається. Необхідно здійснити Ритуал їх відновлення. І що швидше, то краще.

Ельфиня тільки хотіла відчепити гака від свого пояса й закріпити за один зі щаблів драбинки, як трос умить нап’явся мов струна, підкинувши Холліні ноги у повітря. Із затятою рішучістю вона вчепилася у той щабель, уп’явшись нігтями у власну шкіру. Ох, треба було трохи краще продумати цей план!

Час неначе розтягся, мов той трос. На мить Холлі здалося, що рука ось-ось вискочить із плечового суглоба. А тоді лід усе-таки піддався, і Корч із Лаккеєм вилетіли зі своєї крижаної могили, ніби стріла з арбалета.

Кілька секунд — і вони вже вдарились об стінку вагона. «Місячний пояс» допоміг їм не розбитися. Але довго так не могло тривати. Раніше чи пізніше їх мало затягти під колеса…

Артеміс зачепився за інший щабель, поруч із Холлі.

— Я можу чимсь допомогти?

Ельфиня кивнула головою на свій рукав.

— Там. У нарукавній кишеньці балончик. Дістань!

Артеміс відстебнув липучку й добув із кишеньки крихітного балончика.

— Так. Дістав.

— Чудово. Тепер усе залежить від тебе, Фауле. Лізь нагору, на дах.

В Артеміса з подиву навіть щелепа відвисла.

— На дах?

— Так. Це єдина наша надія. Бачиш двері? Вони замкнені зсередини. Отже, на даху має бути люк. Треба відчинити ці двері, аби втягти Лаккея і Корча досередини. За два клаци попереду рейки повертають убік. Якщо потяг хоч трохи збавить швидкість, обидва вони загинуть.

Хлопець кивнув головою.

— А в балончику що?

— Кислота, що роз’їдає залізо. Ти маєш проникнути до вагона через люк і відчинити двері. Прикрий обличчя рукою і видави кислоту на замок. Та гляди не крапни на себе!

Задовга вийшла розмова,