Василь Павлович Бережний - Істина поруч

вільно затриматись на рік! От повернеться він на «Астероїд», доповість керманичу… Атмосфера придатна для життя, навіть запасу продуктів не треба. А можна лишити тут наукову станцію… з людьми. Так. Але балон все-таки необхідно перетягти до літака…

Він почав пояснювати жриці, де стоїть апарат. Головний орієнтир — Долина предків у Країні Щитів. Усе вона зрозуміла якнайкраще, мабуть, в її пам’яті є детальна карта.

Юнаки під час розмови стояли мовчазні, потім, очевидно за її наказом, пішли. Невдовзі повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, і вони скидалися на довгі ночви.

Петро з цікавістю ждав, що вони робитимуть далі.

Поклали одну половинку торцем до балона, підсунули під нього, і він лежав тепер, як торпеда перед пострілом. Один (один!) юнак нахилився і почав легко пхати, балон посунувся до другого кінця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку він легко сковзнув… Уже був метрів за п’ять чи шість від того місця, де лежав спочатку! Деревину, яка звільнилася, перенесли наперед, і все повторилося знову.

Яворович помацав «люльку» — внутрішня поверхня ковзка, ніби змащена якимось спеціальним мастилом. Здорово, молодці!

— А плато? — обернувся до жриці. — Як же через високогірне плато?

«Через плато переносити не будемо».

От тобі й на!

— А як же?

«Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птиці».

Юнаків з балоном уже не видно було за деревами.

«Ти дивись… — ворухнулось у Яворовича. — Вміють працювати, хоч і необхідності не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, які-небудь греблі… Та навіть збирання готових плодів…»

«Ти маєш рацію, людино, ми вміємо працювати Розум не може існувати без праці».

Петро подивився на неї з повагою. Вона підвелася і пішла в той бік, куди юнаки попхали балон. «Щось вона замислила»… — подумав Петро.

Знову ввімкнув рацію і, почувши мелодійний голос Людмили, розповів про спосіб транспортування балона, про свої сподівання продовжити експедицію… Там, на «Астероїді», в радіорубці зібрався увесь екіпаж, і всі вітали Петра. Керманич наприкінці сказав:

— Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обміркуємо.

Людмила ще пожартувала про «Венерійську русалку», а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станції, то тут уже гордовита Людусь… А що тут — і сам не знав. «Дурниці в голову лізуть!».

Попрощавшись, почав складати рацію. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ З РОЖЕВИМ

Настрій у Яворовича був піднесений. Ішлося легко, навіть ящик із рацією не здавався важким, хоч і відтягував плечі. Скоро, скоро «Астероїд», товариші-друзі, а там і Земля!.. Коли б тільки доправити балон та зарядити баки… Земля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рік чи два працювати на станції. Йому здавалось, що він пробув на Венері принаймні сотню літ — без прозорого повітря, без яскравого Сонця, без людських голосів! І ось незабаром він вирветься у безмежність, пройняту промінням, у простір, який можна оглядати в радіусі мільярдів світлових років, — ні, як же, скажіть, не радіти?

Венерійці пересували балон спритно і без «перекурів». Коли Яворович наздогнав їх по сліду, то аж здивувався, що за балоном ішов цілий натовп. Згодом, придивившись, він помітив, що вони працюють по черзі, очевидно, підмінюючи втомлених. Задні несли ще дві «люльки», причому не на плечах, а під пахвами, притискуючи до боків. Певне, деревина ця була зовсім не важка.

Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усіх іде, рівно ступаючи і високо тримаючи свою гарну голову, жриця. По її сліду юнаки попихають балон, і він нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстаті, де замість кросен — чорні стовбури. «Невже вони без неї не знають напрямку? — подумав Петро і тут же сам собі відповів: — Певно, що не знають, інакше чого б вона йшла таку даль?»

Йому хотілося зупинитись, настроїти рацію і передати на «Астероїд», що транспортування іде успішно, що вони вже наближаються до гірського плато, он уже починається і яр, по якому вони перетнуть цей високо піднятий п’єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирішив радіювати уже від літака, та й то тільки тоді, коли пальне буде в баках.

Яр був широкий і глибокий, це, власне, одна із численних долин, що перерізають плато. Мабуть, в певні періоди року ця Долина стає річищем, бо крізь густу щітку низької рослинності помітно пісок і дрібне, обшліфоване водою, каміння. Долина звертала то в один, то в другий бік, але все ж таки неухильно вела до цілі.

І раптом затримка. Всі зупинились. Петро підвів голову і побачив на схилі такий знайомий і такий несподіваний після всього, що трапилось, жовтий кущ з великою білою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажевріло червоне око — наче закритий семафор. Яворович і здивувався і… зрадів. Здивувався, бо думав, що всі ці голови, до одної, загинули під ударами Довговолосих, а зрадів тому, що хоч один екземпляр лишився і його можна буде показати іншим членам експедиції.

Та екземпляр цей, мабуть, не хотів стати експонатом для цікавих землян. Він послав навстріч світлопоклонникам чималий загін Голомозих із списами в руках, а сам, бач, засвітив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера і пройшов наперед.

Жриця простягла руку, щоб зупинити роботів, але вони тільки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, і продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильніша.

Відстань зменшувалась, світлолюбці збились у тісний гурт. «От як повтікають, — подумав Яворович, — коли я тоді сам упораюсь?» І націлив на роботів мазера… Але ввімкнув тільки прожектора і добре зробив. Засліплені яскравим світлом, Голомозі кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались і бігли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрізати цей «кущ»?

Петро звернувся до жриці: