Ганна Хома - Заметіль

Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.

(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)

— Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?

— Ніде.

Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.

Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.

Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.

Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.

Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку — і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.

Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.

А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.

СТРИВАЙТЕ.

ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???

Я Ж НЕ…

…— Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?

Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.

(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?

Кожну ніч. Одне і те ж.)

Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.

(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)

Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.

(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)

І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.

(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)

Якщо в сім’ї є діти — це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти — це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть — це безнадія, повна і беззастережна.

Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.

— Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.

— Не треба, я сама! Памперси ми поміняли, зуби почистили, а зараз ми будемо їсти, народ! Знаю, знаю, вам несила чекати, але проявіть трохи витримки і терпіння.

Витримка і терпіння. Двоє китів, на яких тримався цей дім. Десь там плавав третій кит на ім’я Любов, якого Олена несвідомо сполохала, прийнявши запрошення господаря цього дому.

(«— Якщо у вас немає, де жити, ви можете пожити в мене. Складете компанію моїй дружині. У мене принаймі є робота, я затримуюсь допізна, а вона… У нас хворі діти, і мені буде спокійніше, якщо хтось буде поруч з нею.

— Це залежить від того, скільки ви берете за квартиру, Сергію Романовичу.

— Я відраховуватиму гроші з вашої зарплатні.»)

Але господиня цього дому була впевнена, що квартирантка з’явилась тут не просто так. Ця впевненість читалась в кожному її слові, у кожній рисі змученого обличчя.

(«Я народила двох хворих дітей і побоялась народжувати третю дитину. Сергій і так занадто довго зі мною. Інший чоловік давно б покинув нас напризволяще. Але я не буду боротися за нього. Я бажаю йому щастя, з вами чи без вас.»)

Тому допомагати цій жінці було рівносильно ритуалу самоспалення.

— Хто відкрив вікно?

— Тут треба провітрити, Ірино Анатоліївно.

— Ви їх застудите, невже ви не розумієте? Їм не можна застуджуватись. Вони не зможуть ковтати і треба буде ставити зонд для годування!

— Я знаю, Ірино Анатоліївно.

— Звідки ви можете це знати? Ви всього-навсього прибиральниця. Не пхайтесь, куди вас не просять.

— Давайте так: ми вивеземо їх на вулицю, а тут повідкриваємо вікна.

— На вулиці сирість. Не чіпайте візок! І покривала не чіпайте!

І так постійно. Боротьба за кожний рух, за кожний метр площі.

— Як скажете, Ірино Анатоліївно.

— Взагалі-то провітрити не завадить. Я тільки вберу їх тепліше.

І нема права сміятись. І хочеться плакати. І не залишається часу слухати себе. Хіба якщо дуже припече.

— Що з вами?

— Зараз перейде… То ми йдемо на вулицю чи ні? Бо ваш чоловік випише мені догану, якщо я запізнюся на роботу.