Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

- фактично ні. Оце і вся цінна інформація. Плюс чималенький списочок потерпілих. І, звісно, оберемок копій скарг на бездіяльність міліції, адресованих в усі вищі інстанції.

Сіли ми у райвідділі, перекурили, позітхали, подивились один на одного, мов ті студенти на суворого викладача - хтось і каже:

- Що будемо робити? Може, поїдемо на місце епізодів?

- І що ми там побачимо? Це ж тобі не сніг і не зоране поле.

- А може, «зону видимої оперативної тиші» зробимо? - це вже в мій город камінчик.

- Не зробимо. Ми ще ті вистріляні патрони не посписували. А потім, це ж вам не беззбройні петеушники. У нього карабін. От хтось із вас зможе на нападника з рушницею голіруч піти? Особливо, коли у нього патрон в патроннику і палець на гачку? Пістолет ще сяк-так можна вибити, якщо заняття по самбо не сачкував, а карабін… не знаю, не знаю.

Оболонські колеги збагнули нарешті ситуацію.

- Сирота, що ж нам тепер буде?

- Доки ніхто «нагору» не настукає, то й ми ще житимемо. А так - ви собі уявіть: Контора довідується, що столицею Радянської України містом-героєм Києвом безкарно розгулює злочинець із армійським карабіном в руках. Те-те-ха (тактико-технічні характеристики, - авт.) цієї цяцьки знаєте? Прошиває автомобіль марки «Чайка» за п’ятсот метрів. Запитання будуть? У Контори - так! Бо це вам справжня зброя, а не пістолет системи «макаров», з якого і тещу толком не вб’єш.

- А армія ж куди дивилася? Порозкидали свої цяцьки…

- Не шукай крайнього, однаково ним зроблять тебе. Армія зняла ці карабіни з озброєння ще в п’ятдесят четвертому році. Щось передали ВОХРу, якусь дещицю геологам, аби їм у тайзі від комарів відстрілюватися. Ну і маленькі партії були у професійних мисливців, що на кабана та лося ходили. Тут усе під обліком, усе вже перевірено. Без вас і без мене. Ви ось що краще зробіть: дістаньте мені карту Оболонського району і позначте точно всі місця нападів. Є у вас така карта?

- Тільки та, що у начальника в кабінеті висить. Але то лише для службового користування.

- Даруйте, а я що - в неї оселедці загортати збираюся?

Мене провели до кабінету, з усіма пересторогами відсунули шторку і продемонстрували «державну таємницю». Я скривився:

- Ні, ця для мене завелика. Навіть якщо у дванадцятеро складу, в кишеню не влізе. Що хочете робіть, але знайдіть меншу.

- І все?

- Ні, ще моліться, іроди!

- Чого раптом?

- Не чого раптом, а про що. Щоб у вашого ворошилівського стрільця вистачило розуму не натиснути на спуск, коли якийсь Матросов попре на амбразуру. Отоді побачите!

- Що побачимо?

- Смаженого вовка, село ви не заасфальтоване! Шукайте карту.

Я не буду відволікатися розповіддю про те, як ту карту шукали. Бо схема вулиць Києва, котру продавали в кіосках «Союздруку», не годилася з двох причин. Перша: з якихось невідомих нікому таємничих обставин її масштаб абсолютно не відповідав дійсності. А по-друге, на ній не було… Оболоні, бо в цій п’ятирічці внесення змін і доповнень у схему не планували. Військкомат і цивільна оборона зажадали від нас листа за підписом Міністра, у райвиконкомі єдиний екземпляр порівняно точного плану вулиць мав розміри три на чотири метри і був наглухо прибитий до стіни в кабінеті голови. Виручила скромна установа - управління по землевпорядженню. Їхні документи мали такий високий рівень точності, що ЦРУ вдавилося б від заздрості. У них, американських чекістів, нічого такого й близько не було. Не там шукали…

Від автора: зараз, коли всі кіоски, не кажу вже про Інтернет, переповнені найдетальнішими картами будь-якої місцини колишнього СРСР, а в кожній другій машині стоїть навігатор, котрий ніжним жіночим голосом підказує, в який бік вам повернути через триста метрів, проблема, з якою зіткнувся Олекса Сирота, може видатися надуманою. Як це так - не можна було дістати справжньої карти? А так - не можна було. Мав я в молоді роки друзів, поведених на туризмі. Ну, було таке масове суто психічне захворювання серед радянського населення. Ліквідація комплексу неповноцінності - якщо за кордон нікого не випускають, то бодай об рідну землю ноги до крові зіб’ємо. Хоча можуть бути й інші точки зору… Так от, вищезгадані приятелі і колеги ставали на вуха не в пошуках найкрутішого туристського спорядження. Коли треба було, гідрокостюми самі клеїли, а не те що - якісь там рюкзаки чи вітровки. Все впиралося у відсутність нормальних топографічних карт. Я знав групу, котра успішно облазила рік за роком всі відроги Кавказу завдяки… німецьким трофейним картам часів Другої Світової війни. Як вони вже до них втрапили - то тема окремого детективу. Але що було, то було.

Олекса Сирота:

Коли через пару днів Старий за звичкою рипнувся до мого кабінетику, то перше, що він побачив - це мої сідниці. Бо я стояв у характерній позі над розстеленою на підлозі картою і з’єднував позначки на ній прямими лініями олівцем під лінійку.

- Ну, нарешті! - зрадів ветеран партизанського руху. - Взявся за розум. Карта - це серйозно. Хочеш, я тобі свій бінокль