Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

Зрештою, вона покірно погодилась повірити, що все це лишень її фантазії, і більш нічого. Це щось нервове, і з часом все мине. Тим більше, пихатий ворон ніколи не дозволяв собі заходити до дитячої кімнати. А лишень прогулювався коридорами палацу.

Але сьогодні все сталося не як завжди. Сьогодні примара дозволила собі пробратись до дитячої кімнати! І це неабияк стурбувало й без того знервовану пані Барбару. Вона вирішила неодмінно розповісти чоловікові про це зухвальство, щойно він повернеться додому. Тут їй почулося, що до палацу під’їхала машина. Пані Барбара підвелась, обережно поклала Риту до ліжечка та рушила до вікна.

Під вікнами справді стояло чорне авто її чоловіка. Родман, вибігши з палацу, чемно відчинив задні двері та низько вклонився, вітаючи господаря.

Макс Гай неквапливо вийшов із машини, гордовито відсмикнув полу загнутого пальта і, церемоніально задерши носа, зайшов до палацу.

Пані Барбара заворожено споглядала цю театральну сцену прибуття. І раптом здивовано впіймала себе на думці, що цей самозакоханий бовдур, який щойно виліз із машини, з її чоловіком не має нічого спільного. Ця пихата потвора, яка щойно зайшла до палацу, навіть віддалено або приблизно жодним чином не була схожа на її любого Максимка. Вона механічно кинула погляд на підвіконня, на якому лежав розгорнутий фотоальбом зі старими фотокартками. Цей альбом вона чи не щодня переглядала, і сьогодні також. Провівши вранці чоловіка на роботу, вона цілих дві години просиділа над цими дивовижними картками, задумливо вдивляючись у радісне обличчя її Максимка. Цим фотокарткам було лишень якихось тринадцять-чотирнадцять років. Але зображення на них разюче відрізнялися від того Макса, якого вона щоранку бачила під час сніданку.

Пані Барбара стомлено заплющила очі та сильно стиснула скроні долонями. Вона раптом пригадала, що саме тринадцять років тому вони вперше й востаннє посварились із Максимком. Вона саме була вагітна — ось-ось мала народитись Лада. Їм катастрофічно бракувало грошей. Максимко тільки закінчував університет й, аби хоч якось зводити кінці з кінцями і, крім макаронів, купувати якісь фрукти, він влаштувався на Личаківський цвинтар нічним сторожем. Сама Барбара влаштувалась листоношею, але пропрацювала тільки день, бо як тільки про це дізнався Максимко, то відразу категорично заборонив їй будь-яку самодіяльність. Вона мала сидіти вдома, у їхній малесенькій кімнаті університетського гуртожитку, й берегти свій животик, у якому зростав їх майбутній первісток — Ладуся. Роботу листоноші Максимко також перебрав на себе. Невідомо, як він встигав учитись на «відмінно», ганяти містом, розносячи кореспонденцію львів’янам, не спати уночі, сторожуючи найстаріший Львівський цвинтар, та ще при цьому встигати підбадьорювати свою любу Барбару. Він щоранку залітав до кімнати із торбинкою фруктів і впевнено та ніжно переконував її, що в них усе буде добре. Все налагодиться, вони будуть мати купу грошей, і він неодмінно подарує їй справжнісінький королівський палац, у якому будуть зростати їхні щасливі діти. Барбара ніжно намагалась пояснити йому, що їй не треба ніяких палаців. Головне, аби він завжди був поруч із нею… Але Максимко відразу ж ображався та сердито бубонів, що іншого шляху немає… Адже він так красиво все придумав, що, зрештою, їй залишається лишень змиритися та стати королевою. Він награно надягав собі на голову каструлю та демонстрував на різні голоси, як він щоранку буде кликати їх дворецького. «Родмане! Родмане! (Саме так звали дворецького в останньому фільмі, який вони разом переглядали у кінотеатрі „Львів“). Родмане, трясця б узяла тебе, неробо! Де мій біфштекс?!» — смішно копіював він англійського короля, який щоранку вимагав від свого дворецького подати йому біфштекс у ліжко. — «Родмане, якщо за хвилину я не отримаю свій законний біфштекс, я зроблю з тебе котлету, жалюгідна свинюко!»

Невідомо чому, але саме від цього дурнуватого «зроблю із тебе котлету, свинюко» вони просто заходилися від сміху.

Ось так, у турботах, але весело, й жили вони доти, доки Барбарі не спало на думку перед самим Різдвом затіяти в кімнаті генеральне прибирання. Саме така безневинна річ, як генеральне прибирання, і призвела до першої в їхньому подружньому житті сварки. І не якоїсь звичайної сварки, після якої закохані швидко миряться та ще ніжніше ставляться один до одного… А до такої, яка лишає рубці непорозуміння на все життя. Саме така жахлива сварка і сталася між ними тринадцять років тому, за два дні до Різдва. Барбарі потрапила на очі якась непримітна з вигляду книжечка, яка або була схована, або просто завалилася в отвір між шухлядками письмового столу. Вона нізащо не почала б її переглядати під час такого грандіозного прибирання. Але її страшенно здивувало та зацікавило те, що ця чорна книжечка не мала на обкладинці ані назви, ані прізвища автора, ані підпису видавництва. Нічогісінько. Просто чорна книжечка, і все. Звичайно, Барбара одразу заходилася її розглядати. І її одразу ж здивувала нумерація сторінок. Вона дуже любила читати, і читала вкрай багато. Але такої дивної книжки не бачила ніколи. Перша сторінка була пронумерована дивним, великим числом 6999. Наступна була пронумерована ще дивніше: 66999. Третя ж сторінка мала взагалі неправдоподібну кількість цифр 99969699969699… Барбара розгубилася. Вона навіть не знала, як це грамотно прочитати. Що це? Мільйони, мільярди, трильйони або трильярди? І як узагалі таке може бути? Але далі було ще цікавіше. Вона спробувала прочитати перший рядок, але не змогла. Літери, з яких складалися слова, були цілком звичайні, і всі їх назви та звучання вона, безумовно, знала… Але прочитати, навіть не вголос, а про себе, не могла. Літери просто не складалися у слова. Як тільки Барбара пробувала зв’язати їх докупи, вони одразу починали метушитись на сторінці, наче зграя тарганів. І навіть простесенькі склади не можна було відтворити. Барбара намагалася прочитати хоча б словечко, аби зрозуміти, про що книжка… Але всі її старання були марні. Вона лишень відчула страшний гул у вухах, головний біль та одразу ж втратила свідомість.

Коли вона прокинулася, книжки вже ніде не було. А напроти неї мовчки сидів украй зблідлий Максим.

— Максимку, що це була за книжка? — знесилено запитала