Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

Він нічого не відповів. Підвівся та мовчки відійшов до вікна.

— Максимку, ця книга не може нести світло… Де ти її взяв, і навіщо? Максимку, чуєш, що я питаю? Хто тобі дав цю книжку? Максимку?

— Мала, я не можу сказати правду, а брехати тобі не хочу… Тож не питай мене ні про що… Давай краще повечеряємо… Я ось тут наварив макаронів, — спокійно відповів він та, відкривши каструлю, заходився накладати у тарілки переварені макарони.

— Максимку, любий, благаю тебе, давай викинемо цю книжку.

— Я вже викинув її. Сідай до столу. Давай поїмо, бо я ще сьогодні й не снідав.

— Максимку, ти сказав неправду… Ти ж не викинув її.

— Викинув, — буркнув він. — Сідай вечеряти.

— Максимку, я відчуваю, ти не викинув її, а заховав…

— Не вигадуй… Якщо я сказав, викинув — значить викинув. Прошу дуже, сідай до столу, я страх який голодний.

— Вечеряй, я не хочу, — прошепотіла Барбара та одразу заплакала. — Максимку, благаю — викинь… Спали її! Це — чорна, зла книга… А зло ніколи не приносить щастя. Молю тебе, спали її…

— Вона не горить, — знічено прошепотів він, і Барбара помітила, що на його очах проступили сльози.

— Давай я викину її сама. Максимку, чуєш? Давай мені цю книгу… Я викину її…

— Я вже викидав.

— Я зараз же одягнусь та віднесу її на смітник… І все знову буде добре.

— Не можна…

— Чому?

— Вона знов повернеться… І це буде набагато гірше.

— Як це повернеться? Максимку, якщо я занесу її далеко, то як вона зможе повернутись? Адже вона не має ніг… Максимку?

— Та що ти завелася, наче квочка! Максимку, Максимку! — збліднувши від злості, загорланив він, передражнюючи її. — Я сказав — не можна! Значить, не можна! Все, закрили цю тему!

— Я… Я… Ти… — спробувала щось відповісти Барбара, але не змогла. Її цілковита розгубленість та сльози завадили їй вимовити навіть слово.

— Не плач… Тобі не можна хвилюватись… Ось уже маєш народжувати, а так розхвилювалась… Вже треба думати не тільки про себе, але й про нашу дитинку.

— А ти… Максимку, а ти думаєш про нашу дитину? — ридаючи, прошепотіла вона.

— Так, — спокійно та впевнено відповів він. — Я думаю… Увесь час думаю про наших дітей. І я не хочу… Не хочу і не дозволю, аби вони стикалися у своєму житті з тим, із чим я стикаюся щодня. Я не дозволю, аби мої діти принижувались, намагаючись заробити собі на кусень хліба… Скажи мені, хто такий Супрун?

— Я… який Супрун? Твій однокурсник? — затинаючись, перепитала його Барбара.

— Так, він мій однокурсник. Але хто він такий? Що це за людина? Мовчиш? Ну то я тобі скажу. Він тупе ледащо та нероба! Синочок свого татка! Розбещена, самозакохана та нагла потвора! А татко хто? А татко його — депутат… Людина, яка хитро та брехливо дорвалася до влади і, прикриваючись благими намірами та красивими словами, перетворює свій власний народ у рабів… У рабів, які щодня тільки й думають, як прогодувати родину та вилізти з вічних кредитів. А в цей же час ці вибрані негідники, що відрізняються від решти лишень своєю надмірною хитрістю та підступністю, жирують! Саме вони, ці вибрані потвори, створили такий суспільний лад, у якому чесна людина відчуває себе немічною та непотрібною… Чому я — талановитий, розумний, старанний — увесь час ламаю собі голову, як купити своїй вагітній дружині якісь примітивні фрукти? А в це же час Супрун, який навіть не робив спроби чомусь навчитись, має все!

— Максимку, ми з тобою тільки починаємо жити… У нас іще все попереду. Повір мені, з часом ти досягнеш усього, про що мрієш…

— Я не про мрії! — досить грубо обірвав він її. — Я про справедливість… Я не хочу весь час думати, як і чим годувати своїх діточок! Це мізерно і принизливо! Ти це розумієш?! Бідність принижує людину! Вона поступово, непомітно перетворює її на пристосуванця та підлабузника! Бідність — це рабство. Звичайне, примітивне рабство!

— Прошу тебе, не хвилюйся так, — спробувала заспокоїти його Барбара. — Я розумію твої почуття. Я тебе люблю і поважаю… І щиро вважаю тебе найталановитішим, але… Але ж, Максимку, треба чесно зауважити, що ти ще не встиг зробити щось суттєве… Ти тільки закінчуєш університет…

— Це правда, — вже спокійніше відповів він. — Але це не вся правда… А вся правда полягає в тому, що я… що б я не робив і як би не старався… ніколи не зможу зробити щось суттєве.

— Чому?

— Та тому… Тому що розбещені владою потвори будь-яку талановиту людину сприймають як загрозу. Жахливу загрозу їхній абсолютній владі. І вони, ці посередні, сірі бездарності, будуть при корені вирубувати все, у чому відчують хоч краплю здібностей та таланту… Хоч крапельку того, чого самі не мають, причому робитимуть вони це дуже вишукано та геніально. Жодних суперечок, жодних чесних битв… Талановитих, виняткових людей нікчеми нищать благородним, цілковитим ігноруванням. Хоча у брехливому та несправедливому суспільстві це, зрештою, стосується всіх не наділених владою та багатством. Максимум на що може сподіватися працьовита старанна людина, — це безпомічність, безнадія та кредитний зашморг на додачу… І найжахливіше в цьому те, що люди, в пошуках кращого життя, так уже морочаться, що геть не помічають свого рабства. Вони вже навіть не замислюються над цими