Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Знову сніг. Білий-білий сніг, — задумливо промовила пані Барбара, зачаровано спостерігаючи, як красиво за вікном гарцює білосніжний пух.

Поруч із нею на килимі заклопотано бавилася дворічна Рита. Нібито відчуваючи, що мамусю зараз не варто відволікати, вона самостійно та серйозно вибудовувала з різнокольорових кубиків вежу. І лишень іноді, коли вежа падала, вона сумно зітхала й тихесенько шепотіла: «Ай… Ай-я-яй…» І одразу починала будувати нову. Ще вищу та кращу.

— Такої сніжної зими, напевно, не було вже двісті років… А може, навіть більше… — прошепотіла пані Барбара та, узявши на руки малесеньку Риту, ніжно притисла її до себе. — Подивися, донечко, яка краса… Колись, дуже-дуже давно, чотирнадцять років тому, твоя мама познайомилась із таточком… Тоді теж була зима і йшов сніг… Такий самий — білий-білий сніг. Бачиш, сніг анітрошки не змінився, він такий же білий… А все решта… Все решта чомусь поміняло колір.

Рита була ще надто маленькою, аби зрозуміти, скільки це — чотирнадцять років. І як це може бути — дуже-дуже давно? Вона ще не знала, чим саме відрізняється це «дуже-дуже давно» від звичайного «давно» або від «нещодавно». Хоча цього, зрештою, не знала і її мама. Пані Барбара, просто відчула, що чотирнадцять років — це чомусь дуже-дуже давно. І що це, можливо, навіть більше, ніж двісті років. Але чому саме їй так здавалося, вона не знала.

— Коли ми, донечко, познайомились із татом, — пригадувала вона, — усе здавалось білим-білим. Чарівним, наче цей снігопад… І навіть різні негаразди не змінювали колір щастя… Все завжди здавалось білосніжним, наче сніг. У книжках пишуть, що кохання має виключно червоний колір… Але в нас із татом усе було не так… Нам усе уявлялось білосніжним… Напевно, білий — колір надії… Так-так, донечко, білий — це колір надії… Коли в нас народилася Ладуся, білий колір враз перетворився на веселку. Ти, донечко, ще дуже малесенька, і тому, на жаль, іще не бачила веселки. Але коли тобі доведеться побачити її вперше… ти обов’язково відчуєш, що саме з таких чудернацьких кольорів складається щастя…

Рита уважно подивилась на пані Барбару. Звичайно, Рита не розуміла, про що мама так тихо їй говорить. Не розуміла, але якимось дивним чином відчувала: мама шепоче щось украй важливе. Щось таке, про що можна говорити тільки пошепки. Також Рита не знала, що малесенькі краплинки, що котилися по маминих щоках, називаються сльозами. Звідки вони беруться, ці сльози, і що вони означають, про це їй також нічогісінько не було відомо. Але якби вона вже вміла говорити і хтось запитав у неї, який найкращий у світі колір, вона би неодмінно відповіла: карий. Це — найяскравіший і найніжніший колір у всьому Всесвіті. Бо саме такого кольору очі її милої мами.

— Лягай, сонечко, лягай… Мама заколише свою доню, — пані Барбара ніжно пригорнула малу до себе. Сівши перед каміном у крісло-гойдалку, вона обережно закутала доню у свою шаль і тихесенько заспівала колискову. Рита відразу заснула. А разом із нею, стомлена переживаннями, заснула й пані Барбара.

В каміні палахкотів вогонь та потріскували дрова. В кімнаті було затишно і тепло.

Раптом із самого полум’я вилізла чорна воронова голова. Вона уважно оглянула кімнату, ненависно всміхнулася та безшумно вистрибнула з каміна. І тільки тепер стало помітно, що це була не сама голова із довгим чорним дзьобом, а цілий ворон. Він підійшов до гойдалки, у якій спала пані Барбара, і, вхопивши своєю лапою шаль, умить висмикнув із неї усі кольори. Шаль навіть не ворухнулась, але одразу почорніла. Ворон недбало закинув багрово-зелені кольори у камін, знову всміхнувся та рушив по кімнаті. Все, до чого торкалася його кігтяста лапа, одразу втрачало свій колір та вмить чорніло. Усі повисмикувані кольори він одразу ховав до чорного мішка, який невідь-звідки взявся у його чорних крилах. Дитяча кімната швидко втрачала свої веселкові затишні кольори, допоки повністю не занурилась у чорноту. Все стало чорним, і навіть світло з палаючого каміна не могло осяяти цю неосяжну чорноту. Промінці, стикаючись із чорнотою, одразу ж згасали та чорніли, примножуючи тьму… І ця тьма зусібіч невблаганно повзла на пані Барбару, намагаючись поглинути її разом із дитиною.

Пані Барбара зненацька скрикнула та прокинулася. Налякано роззирнувшись по кімнаті, вона стомлено зітхнула… І навіть не помітила, як попід стіною жахливий ворон прожогом кинувся до каміна, тягнучи у чорних лапах свій мішок. Зненацька щось тріснуло, і вежа, яку нещодавно будувала мала Рита, розлетілась кубиками по всій кімнаті. Від несподіванки пані Барбара здригнулась. Скориставшись із її розгубленості, ворон кинувся до каміна. Стрибнувши у вогонь, він спробував затягнути за собою свій мішок. Але той по-зрадницьки зачепився за ковану решітку та порвався… Із нього безшумно висипалися викрадені кольори, які одразу розповзлися по кімнаті. І все вмить повернуло свій колишній колір, набувши свого власного тепла. Пані Барбара замружилася та знову розплющила очі. По кімнаті так само були розкидані кубики із поламаної вежі. Але, на щастя, вони вже не здавалися самою чорнотою, а розфарбувались у свої чудернацькі веселкові кольори. Ворон із ненавистю всміхнувся та пірнув у полум’я. Вогняний язичок, у якому зникла ця потвора, одразу згас, і в каміні зачорніла велика обвуглена головешка.

Пані Барбара ще кілька разів схвильовано примружувала очі, але вже ніщо не змінювало барви. Жоден колір не перетворювався на чорний.

Правду кажучи, пані Барбарі останніми місяцями досить часто з’являвся уві сні цей невідомий їй жахливий ворон. Більше того, вона іноді бачила на власні очі, як палацом, розглядаючи картини, зухвало ходить пихатий ворон. Та, щойно вона заплющувала очі, видіння зникало і наступні два-три дні вже не турбувало господиню. Коли ж минало кілька днів, ворон з’являвся знову, аби пихато походити палацом. Пані Барбара неодноразово скаржилася чоловікові на це нахабне походжання. На що той лиш грубо зазначав, що з такими фантазіями їй варто звертатись не до нього, а винятково до лікаря. І так ставалося щоразу, як тільки-но пані Барбара зверталася за допомогою