Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

уступами спускаються в ній камінні лави. А внизу глибокий круглий майдан, посипаний білим піском, і стоїть посеред того майдану чоловік.

— Хто се? — не втямив Михась.

— Тихо, — каже характерник. — Зараз побачиш!..

Та й уклався за камінним облавком, і Михась вмостився біля нього. Допіру полягали ото вони, як затьмарилося небо над ними, зірвався страшенний вітер, що тхнув могильним духом та цвіллю, і звідкись із-за хмар пролунав громовий голос, від якого кров захолола у жилах:

— А що, вернувся, чортів сину?

Поворухнувся чоловік, що внизу стояв, підняв голову і каже:

— Вернувся, батьку!

«Се ж Мурмило!..» — хтів було вигукнути Михась, та характерник пацнув його лапою по носі.

— З таланом чи без талану?

Понурився клятий штукар та й каже:

— Прости, батьку, мене, грішного… з пустими руками прийшов я до тебе!

Тут ударив такий грім, що Михась із характерником до землі припали. Завирувало в небі, заревло, загавкало, мов собача тічка, і такий вітер зірвався, що за курявою й сонця не стало видно.

— А щоб тобі добра не було, песій сину! — каже голос із-за хмар. — Я ж тобі всю силу пекельну у поміч дав, а ти отсе не втнув нічого?! Та я тебе як укину до Пекла, то по вік вічний гарячі сковороди лизатимеш!

— Не винен я, батьку… — каже штукар. — Помагають йому Дажбог і Матер Божа, Пречиста Лада, та ще й братство низове запорозьке підпряглося.

— То він уже в Січ прийшов?

— У Залізному лісі перейняв його клятий коваль і в городище привів… А там поляниці в Запорожжя його закинули.

Тихо зробилося після тих слів, і навіть вітер ущух.

— Кепсько се, — каже урешті голос із неба, — що він туди потрапив… Як дізнається, що з тим Ключем робити, то спинити його буде тяжко!

— А що ж він із ним робити має? — питається клятий Мурмило.

— Є в Україні сім душ, які чекають на нього… Від одного до другого мусить пройти сей недоліток, а як до останнього дійде, то буде той чоловіком, що стане гетьманом усім козакам — і городовим, і січовим… Замкне отсей сьомий Дажбоже Коло і запалить всю Україну. Вже ж, здається, гарно узяв я її в шори, унію запровадив, перевертнів наплодив, люд козацький у кріпацтво завдав, — та марною буде моя праця, бо встане козацтво і розірве тії пута!.. Буде така війна, якої світ не бачив, а далі тяжко буде щось поправити…

— То вже нічого й зробити не можна буде? — питається Мурмило.

— Можна, — каже голос, — та хтозна, як воно обернеться…

Знітився клятий Мурмило да й питає:

— Та й що ж оце мені чинити тепер?

— Вертайся у білий світ, — каже йому голос. — Князь твій у спілці з нами, то нехай слуг своїх піднімає.. А я спущу на нього всі сили земні та пекельні, що мені слугують! Нікуди не дінеться він — як не в Січі, то деінде у бран його візьмемо!..

— Не можу я, батьку… — каже штукар.

— А то чом, собача дитино?!

— Відрубав мені руку клятий характерник, а нова ще не виросла! Відомщу я йому за сеє, як пора настане, та зараз нічого врадити не можу…

Ото теє сказав Мурмило та плащ одгорнув і підняв куксу, що від руки лишилася.

— А нехай тобі добра не було б! — каже голос із неба. — І що ж отсе робити?

— Се в мене ти питаєш, батьку? — каже штукар.

— А в кого ж іще! Не Дажбог я, а той, кого Чорнобогом узивають, то не вмію рани зціляти… От голову кому одкрутити — се мені завиграшки!

— Та се і я вмію!.. — каже Мурмило. — А рідня твоя?

— Знаєш що… — замислено каже Триглав. — Є в мене тітка, що зветься Нея, а прозивається П’ятниця. Не розгубила вона своєї сили цілком, то поможе тобі!

— Справді?

— А ти ще й не віриш, чортів сину?! Лети притьмом до неї, то виростить вона тобі руку в однісінький мент, от побачиш!

— Що ж, — каже тоді Мурмило, — раз так, то піду я, бо діло не жде… Бувай здоров, батьку Триглаве!

Заквилило, застугоніло на майдані, наче сто чортів з ланцюга зірвалося, — здійнявся клятий штукар у повітря, зробив коло над кам’яницею і щез у жовтій каламуті, що вирувала у небі. А потім вітер ущух, курява осіла, й знову засяяло на чорно-синьому небосхилі жахливе пекельне сонце, що знай палахтіло і палахтіло жовтими омахами вогню.

Не пам’ятав Михась, як утікали вони з того камінного міста, як