Геза Гардоні - Зірки Егера

— А що то за ім'я — Юмурджак?

— Це прізвисько.

Турок зірвав травинку і став знічев'я її жувати.

Під'їхали ратники у височенних тюрбанах із золотими і срібними булавами в руках. Юнака аж затрясло від хвилювання. Він відчув, що от-от має з'явитися султан.

— Всемогутній боже, покровителю угорців,— благально промовив він,— не кидай нас у що хвилину!

Перед ним усе змішалося: золота й срібна зброя, вишиті бісером мерехтливі кунтуші. Гергей навіть очі затулив руками, щоб потім краще бачити. Туліпан штурхнув його в бік.

— Гляньте, гляньте! — Голос його затремтів.— Он він їде...

— Котрий?

— Он той, перед ким кружляє дервіш[24].

По дорозі їхав самотній вершник у простенькому кунтуші. Перед ним швидко кружляв дервіш. На голові у нього стирчав ковпак з верблюжої шерсті заввишки півтора ліктя. Одну долоню він наставив до неба, а другу опустив до землі. Його сорочка роздималася дзвоном.

Ще шість дервішів у білих сорочках ішли з обох боків, чекаючи своєї черги, щоб підмінити дервіша, який кружляв.

— Ці семеро дервішів кружляють перед султаном всю дорогу — від Константинополя аж до Буди,— сказав голосно Туліпан юнакові на вухо, бо гуркіт ріжків, барабанів, брязкіт литавр заважали їм розмовляти.

Султан сидів на чистокровному вороному арабському скакуні. За ним їхали два напівголих сарацини, захищаючи його величезними опахалами з павиного пір'я від палючого сонця. В ущелині було парко, і султан дихав тим же пилом й так само впрів від спеки, як і найобшарпаніші його воїни.

Коли султан під'їхав ближче до скелі, можна було розгледіти, що під кунтушем у нього яскраво-червоний атласний доломан, такого ж кольору шаровари, а на голові зелений тюрбан. Обличчя видовжене, худе, щоки впалі. Під довгим тонким носом з горбинкою — сиві вуса. Кучерява сива борідка коротко підстрижена. Очі булькаті.

Гергей збирався уважніше приглянутися до нього, як у цю мить гримнуло: тр-рах! Земля аж затряслася від вибуху. Скеля здригнулась.

Коні схарапудилися. Музика стихла. З неба градом посипалося каміння, розтерзані людські тіла, зброя і краплини крові.

Серед війська, що спустилося в долину, здійнялася колотнеча, почулися крики.

— Нам кінець! — крикнув Гергей і, плеснувши руками, окинув долину сповненим жаху поглядом.

Там аж до хмар здіймався темний стовп диму. Повітря зразу просякло важким запахом рушничного пороху.

— Що сталося? — запитав злякано Туліпан.

Гергей похнюпив голову.

— Біда! Замість султана підірвали яничар-агу!

Після оглушливого вибуху на кілька хвилин запала мертва тиша. А тоді враз залунали тисячоголосі крики, лайки, прокльони, все змішалося в шаленому урагані звуків. Люди ринули туди, звідки здіймався вогненний стовп.

Вся земля була всіяна тілами вбитих і поранених.

Переполох зчинився і в дальніх шеренгах. Ніхто точно не знав, чи то був постріл угорської гармати, чи вибухнула на дорозі підвода з порохом.

Але яничари збагнули, що це підірвалася міна, закладена на дорозі, і що замах було вчинено на них.

Вони розсіялися по лісу, наче розлючений осиний рій. Шукали ворога.

Але в лісі не знайшли нікого, окрім священика, школяра й Туліпана.

Священик уже ледве дихав. На губах у нього виступила кривава піна. Вибух повалив дерево, і вибухова хвиля викинула старого з дупла.

Султан наказав привести до себе всіх трьох.

Він зліз з коня. Солдати поклали на землю великий мідний барабан, що мав правити за стілець. Один з офіцерів постелив на нього замість килима свій кафтан з синього шовку.

Проте султан не захотів сідати.

— Хто ви такі? — запитав він Туліпана, пильно дивлячись на нього.

По обличчю і по кайданах на нозі він зрозумів, що це турок.

— Я раб,— відповів Туліпан, стоячи на колінах.— Бачиш сам, отче правовірних: ось кайдани на моїх ногах. А то я вже був би яничаром. Мене звуть Туліпан.

— А оце щеня?

Гергей, спантеличений усім, що сталося, стояв мовчки. Він уперше бачив перед собою карі очі, розмальоване обличчя і горбатий ніс владики мільйонів, який лише завдяки щасливій випадковості не злетів у турецький рай.

— Це прийомний син Балінта Терека,— відповів Туліпан запобігливо.

— Отого енінгського[25] пса?

— Його, ваша величність.