Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

лівим, а консерватизм перестає корелюватися з істинним традиціоналізмом. Тоді він змикається з революцією, з усіма силами, які протистоять ветхій системі. Звідси виведено поняття “Консервативна революція, а “нові праві” можуть називати себе “консервативними революціонерами” [126. 11].

Виразним представником консервативної революції в Німеччині був Освальд Шпенглер (праця “Захід Європи”, 1918–1922), який вважав, що Європа на шляху до загибелі, бо вона є раціоналістичною цивілізацією, в якій вищі духовні цінності неупинно деградують. Отже, перехід від культури до цивілізації означає насамперед смерть душі народу. Кілька великих мегаполісів, у яких зосереджується все життя, знищують навколишнє традиційне суспільство, розпочинаючи “вік вивихнутого часу”.

Яскравий спалах Фрідріга Ніцше, який провістив смерть християнської релігії, в руслі езотеричної, аристократичної думки викликає значний інтерес до езотеричних знань: аріософії (Герман Вірт), давньо-індійської культури, проблем походження людських рас (граф Гобіно), язичницької релігії предків (В. Шаян, Я. Стахнюк), рунічної традиції (Гвідо Фон Ліст). “Німецька міфологія” Якоба Грімма стала поштовхом до виникнення народних груп (“фьолькіше”), ліг і орденів, що поставили за мету відродити давню культурну і релігійно-магічну Традицію.

Німецька Консервативна Революція була лише одним з напрямків загальноєвропейського руху. До цього інтелектуального руху також належали і деякі слов’янофіли (Сорель і Баррес у Франції, Унамуно в Іспанії); а також Парето і Евола в Італії, Лоуренси і Честертон у Великобританії та ін.

В 1949 р. в Базельському університеті була захищена наукова дисертація німецького філософа Арміна Молера за темою: “Консервативна Революція в Німеччині” (одним з його наукових керівників був К. Ясперс). Пізніше А. Молер видав цю працю у вигляді монографії. Книга з 1950 року витримала вже п’ять перевидань, вона споряджена біографіями понад 350 вчених, письменників, політичних діячів, що мали те чи інше відношення до Консервативної Революції, а також має велику бібліографію (300 сторінок), що можна назвати цілою енциклопедією цієї проблеми. У передмові до праці автор пише, що він хотів допомогти Правим інтелектуалам усвідомити, якою багатою духовною спадщиною вони володіють [571. 5].

Він стверджує, що неправомірно розглядати Консервативну Революцію виключно як доктрину націонал-соціалізму. А. Молер виділяє кілька напрямків Консервативної Революції: “фьолькіше” (навмисно не перекладається, щоб не було плутанини з так званими “народниками”), молодоконсерватори, націонал-революціонери, селянські рухи та незалежні молодіжні напрямки.

Мислителі кінця ХІХ – початку ХХ ст. підняли на поверхню “циклічну доктрину” розвитку культури, яку можна вважати повним запереченням ідеї “прогресу людства”. На думку Р. Генона, матеріалізація суспільних відносин набирає загрозливих форм, вона прогресує, постійного збільшуючи швидкість, ніби камінь, кинутий вниз. Природні знання та істини, які в золотому, срібному та мідному віках були доступні всім, стають все менш зрозумілими, або й зовсім недоступними людству. В залізному віці число тих, хто володіє цими знаннями, стає все меншим [114. 15].

Хоча сам Генон згодом скотився до протилежних “цінностей”, однак він одним з перших помітив, що занепад філософії і її перехід до раціоналізму збігся з останньою стадією греко-латинської цивілізації, поширенням християнства і “розсіянням євреїв”. Язичництво із цілісної системи знань (відання) перетворилося у безліч окремих “уламків”, які збереглися лише у вигляді забобонів, що втратили свій глибинний зміст. Він вважав, що керує зміною циклів занепаду і відродження велике “щось”, що Р. Генон називає Принципом. Цей Принцип співвідноситься з “Чистою духовністю”, він є породжувачем духовних імпульсів, які поступово деградують, відходячи все далі від свого “породжуючого Принципу”. Лише той, хто прагне до істинних знань, може заново відкрити у собі духовність вищого Принципу. Приховане стане знову видимим у кінці циклу, який одночасно виявиться і початком нового циклу [114. 15].

“Принцип єдності істини” є основою справжньої метафізики. Від цієї єдності витікає ієрархічна підпорядкованість різноманітних форм її проявів, тобто істин приватного порядку, і ця ієрархія в міру віддалення від “єдиної істини” падає все нижче і нижче, поки не перетвориться на лжу і облуду. Первісна “єдина істина” – це, так звана “примордіальна” (витокова) традиція, яка несе в собі понадчасовий синтез усієї істини людського світу. Вторинними прикладними істинами є традиційні і релігійні форми, які, незважаючи на свою зовнішню відмінність, внутрішньо приводять до однієї й тієї ж мети. Р. Генон приходить до висновку, що в решті решт, подрібнення істини доходить до тієї межі, коли вона перетворюється на свою протилежність [114. 22]. Зрештою, і сам Генон став підтвердженням власної доктрини, змінивши свої природні орієнтації.

Однак, кінець старого світу буде водночас і початком нового. Таким чином, скарби вищої мудрості не можуть бути втраченими для людства остаточно. Кінець ІІ – початок ІІІ тисячоліття супроводжується не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), але й початком відродження етнічних духовних систем у багатьох країнах, тобто початком нового циклу. Не обминули ці процеси і слов’ян: Україна, Білорусь, Росія, Польща, Болгарія, Сербія, Чехія, Словенія мають уже свої релігійні общини сповідників етнічного (язичницького) культу. Закономірно, той, хто прагне до істинних природних знань, може відкрити їх у собі як генетичну етнічну матрицю.

Рідновіри України для обґрунтування своїх доктрин спираються на праці своїх національних предтеч. Уже в 60-х роках ХІХ ст. великий український мислитель Тарас Шевченко у вірші, присвяченому Ликері Полусмаковій, задовго до Ф. Ніцше, висловив сумнів відносно універсальності “візантійського Саваофа”, протиставивши йому народне розуміння Бога (треба розуміти “Бога природного, істинного”), якому не потрібні “раби”. У вірші Шевченка антитези Саваоф і Бог, раби і люди, очевидно виступають не лише поетичними метафорами, а й несуть логічно вмотивоване смислове навантаження:

Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люди,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде! [530. ІІ. 287].

В іншому його вірші “Світе ясний” звучить відвертий протест проти одурманення людської свідомості церквою, знецінення нею людської природи, яку “багряницями закрито і розп’ятієм добито”. Водночас, Кобзар закликає народ до просвіти:

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати! [530. ІІ. 286].

Досі дослідники вбачали в цих словах лише “атеїстичні” або антицерковні погляди Тараса Шевченка, ігноруючи конкретну спрямованість його роздумів саме проти “віри христової”:

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже, й там,

Єй же богу, лучче жити,

Ніж нам на Украйні.

А може тим, що киргизи

Ще не християни?

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови, за правду,

За віру христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получчали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани християне!.. [530. ІІ. 30–31].

Як бачимо, поет відверто звинувачує християнство в погіршенні людини, у псуванні природної людської сутності, в безкінечній братовбивчій війні за релігійні доктрини, коли “за віру христову” близькі по крові слов’янські народи взаємознищували