Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

На скроні огидним шкірястим наростом сиділа та сама, вже знайома мені печатка — знак Тіні.

Фігура лікаря була сіра, наче наповнена зсередини сигаретним димом. Над його головою танцювали іскри люті. Чоловік у костюмі нападався на нього й кричав:

— Я тебе згною! Я тебе посаджу! Ти в мене кишки свої виплюнеш!

Я озирнулась, не випускаючи амулета з руки. Обличчя навколо розпливалися перед очима — хтось зловтішався, хтось співчував, але Тіні серед них не було...

У голові мені закрутилося.

— Вона зранку вже була хвора, — сказали за два кроки від мене за спиною. — Сама не своя. І ще ці долари...

Я обернулася. Поруч стояла Лера — от кого я найменше прагнула зараз бачити.

— Долари? — механічно перепитала я. — Ти знаєш, що з нею сталося?

— Хочеш поговорити про чуже горе? — Лера прижмурилася.

Я згадала залізну витримку лікаря зі «швидкої» і теж стрималася:

— Я хочу їй допомогти.

— Ти лікар? Покажи диплом!

Я знову стрималась, але питати більше не стала. Якщо знає Лера, то мають бути ще свідки: однокурсники, друзі, сусіди.

— За минулі два дні вона двічі міняла парфуми, — замислено сказав Піпл, дивлячись услід Лері, коли та пішла.

— Ти про що?

— Вона відчуває в тобі суперницю. Боїться втратити свого хлопця, а як його втримати, не знає.

— Не потрібен мені її хлопець, навіть з доплатою... І знаєш що? Домовимося, що ти не будеш доповідати про все, що винюхав. Хто міняв парфуми, у кого який день циклу...

Ноші вже поставили в машину. Чоловік у костюмі надривно кричав у телефон:

— Зараз! У цю ж секунду! Це моя дочка, ясно? Який, к чорту, діагноз, я не знаю, вона непритомна!

Так само горлаючи, він заліз у машину «швидкої», і вона одразу ж рушила. Я зробила кілька кроків за машиною:

— Ми що, їх відпускаємо?!

— Знайдемо, — Піпл був незвично пригнічений. — Знайти їх у лікарні не проблема... Проблема — знайти Тінь. Вона, судячи з усього, непроста...

Юрба почала розсмоктуватися: заняття вже йшли. Піпл стис мій лікоть: на лаві коло входу сиділа дівчина й ридала, не напоказ, а тихенько, вдаючи, що пише есемес на телефоні.

— Подивись, у що вона взута, — сказав Піпл.

На ногах у дівчини були кросівки — на вигляд дуже недешеві, але загалом цілком звичайні.

— І що?

— Це кросівки жертви. Отже, вони подруги або близькі знайомі. Давай, може, це наш єдиний шанс...

— Чому не ти?

— З тобою вона легше піде на контакт! Ну, давай, час дорогий...

Не можу сказати, що мені легко заговорювати з незнайомими людьми, особливо коли вони плачуть. Але вибору не було. Я зітхнула — і пішла до дівчини в кросівках.

* * *

Марія Хлєбнікова, дев’ятнадцять років, ніколи не хворіла. Займалася спортом, не пропускала фізкультури. За кілька годин до своєї термінової госпіталізації вона приїхала на заняття, за злою іронією долі, на «швидкій». Оминаючи ранкові пробки.

У коридорі навчального корпусу Маша вийняла з сумки кросівки, взяті на фізкультуру, і віддала однокурсниці Ірі, тій самій, що плакала зараз на лаві.

— Мене запросили ввечері в клуб, я взула нові туфлі... А вони виявилися «іспанськими черевиками». Хоч знімай і йди босоніж... Маша побачила й дала мені свої кросівки, у нас однаковий розмір...

— Щедра.

— Вона взагалі класна дівчина. Хто про неї гидоту говорить — просто дурні...

— Уранці вона була здорова?

— Так, цілком... Ми сіли поруч на парі, вона розгортає книжку... А там усередині долар лежить, увесь у плямах крові. І тут я помітила, що Маша десь порізалась — руки перемазані кров’ю, і на блузці плями. Я запитала: де ти поранилась? А вона раптом розхвилювалася, почала злитися, нервуватися... Що за фігня, каже. Мені, каже, сьогодні долари-одинички звідусіль лізуть у руки, і ще я весь час себе раню і не пам’ятаю чому. Може, каже, це хтось так жартує? У книжці долар, у сумці долар, теж забруднений. Хот-дог купила — і там Джордж Вашингтон з портрета дивиться, увесь червоний, у томаті. Ну от нащо таке робити?!

Ми з Піплом перезирнулися.

— А потім?

— Потім вона пішла в туалет, я її чекала, чую — крик... Вриваюся, а вона на підлозі, в неї судоми... Не можу — очі заплющу, і вона перед очима... Б’ється...

Іра заридала, тепер уже не криючись, уголос. Поруч стали зупинятися люди. Піпл жестом дав їм зрозуміти — проходьте, мовляв, самі впораємося.

— Вона так закричала, — крізь сльози прошепотіла Іра. — Такий моторошний крик... Неначе побачила... навіть не знаю що. Дуже страшно.

Я відчула, що мерзну — хоч на той час вийшло сонечко й надворі стало