Тарас Завітайло - Діти Праліса

Він устав і підійшов до стіни, на якій висіло якесь червоне рядно. Лісовик відсмикнув його і всі побачили, що стіна завішана зброєю. Були тут і турецькі ятагани, і важкі шотландські палащі, шпаги, шаблі і рапіри.

— Я збираю зброю, — пояснив лісовик.

Андрій і ґном підвелися, щоб краще роздивитися «трофеї» Бороди.

— Однак, — зауважив лісовик, — до Праліса нам не підступитися. Спочатку треба…

— Навернути на свій бік погань, — раптом втрутилася в розмову Пташка.

Гапка і Мефодій перезирнулися.

— Я гадаю, — непевно сказала знахарка, — що ми з Мефодієм зможемо зварити зілля, яке поверне їм пам’ять… А як їх примусити його випити?

Всі задумалися.

— Хіба що силою, — зауважив козак і зітхнув: — Ех, сюди б Бородавку!

Пташка підвела голову.

— А це можна влаштувати! Аби знати, де він.

— Пташко, ти можеш потрапити лише туди, де вже була, — підказав їй Борода.

— Гадаю, він у курені покійного Дороша, а там Пташка бувала! — повернувшись до мавки, сказав козак.

— Я готова! — рішуче сказала дівчина.

Оточена зі сторони дикого поля високим кам’яним валом з ровом біля підніжжя, з інших боків надійно захищена глибокими, порослими терням байраками і оточена засікою, серед степу стояла козацька застава. Козаки цього степового укріплення пильнували Чорний шлях, часто-густо тут же даючи відкоша непогамовним татарам.

Одразу за валом стояв курінь — чималий, розрахований на півтори сотні козаків. Поряд з ним — стайня і невеличкий зруб. Маленькі віконця всіх цих будівель були нічим іншим, як бійницями, що свідчило про постійні військові загрози життю тут. Хоча не завжди козацькі паланки були бойовими укріпленнями. Загалом, паланкою називалася не споруда, а, швидше, земельний наділ того чи іншого куреня коша, іноді з осередком у вигляді укріплення. Козаки деяких паланок займалися риболовлею або ж полюванням чи бортництвом.

Взагалі-то паланки були не дуже велелюдними місцями, проте в цій завжди перебувало не менше сотні січовиків, і сьогодні тут було бучне гуляння.

А справа була ось у чому. Небагато козаків доживало до старості і мало хто з них помирав своєю смертю. А ті, хто й наживав сивого чуба та барило, зазвичай влаштовували гулянку, тринькаючи нажите в боях добро, і відправлялися у монастир, де тихо доживали свого віку, замолюючи «численні гріхи» бранної молодості, або ж зникали безслідно у неосяжних плавнях Великого Лугу.

Цього разу винуватцем бучної гульні був не хто інший, як сам Степан Бородавка. Старий характерник уже відвоював своє, то ж, як він сам сказав, пора й честь знати. Проте доживати віку старий характерник вирішив на хуторі Дніпровому, але аж ніяк не в монастирі!

«Одвоював, — кисло всміхаючись, казав козак, — поїду до баби Галі, під тепленьке жіноче крильце, мо’, ще й людям послужу!»

І хоча козаки й могли дорікнути старому козаку, мовляв, обабився Бородавка, здурів, на старості літ до баби потягло, але ніхто б навіть не наважився такого сказати, бо поважали характерника козаки! Багатьох Степан від смерті врятував, багатьох і від ран страшних лікував, повернувши майже з того світу.

Але перешіптувалися між собою козаки про те, що зламалося щось усередині бувалого характерника після тієї битви в степу.

Мало хто з козаків додому повернувся з того походу і більша половина тих, що були зараз у паланці, нічого не знали про ті події, бо вцілілі вперто мовчали, лише видно було, що втратили вони значну частину запалу та своєї колишньої веселості і часто можна було застати когось із них, коли той сидів, похмурий й самотній, задумливо дивлячись удалечінь або ж просто понуривши голову, на березі невеликої річки, що в долині за байраками бігла до Дніпра.

І була в тому, що казали козаки, частка гіркої правди. Безглузда, як здавалося Бородавці, смерть Дороша дуже гнітила старого характерника і він винуватив себе у ній.

Але сьогодні Бородавка сміявся і жартував, як і колись, або ж в усякому разі добре вдавав це.

Гуляли з розмахом. Бородавка закупив на Січі у Мойші горілки, пива й усіляких харчів. Столи накрили неподалік куреня і «гули», як то кажуть, на всю! Багато наїхало козаків з Січі та інших паланок, бо навряд чи можна було знайти лицаря, який би не знав характерника Бородавку, або хоча б не чув про нього.

— Одне засмучує, — говорив козак, — Сивого нема з нами. Непосидючий, чортяка!

— А що ж таке? — запитав старий товариш Степана, козак Швайка.

Бородавка спохмурнів.

— Лихо саме не ходить. Пташка зникла. Та, котру Мефодій донькою називає. Один з білої нечисті, Мурком зветься, знайшов її. От і рушив козак з усім своїм нечистим скопом на допомогу… — Бородавка похилив голову і вус його затремтів.

Швайка, який і сам був характерником, поплескав Степана по