Леся Романчук - Місто карликів

переконань від злих опонентів — вони й не думають унікчемлювати наукові ідеї автора зараз, на останньому етапі, справа в інших, далеких від науки речах, основна з яких — організація бенкету після захисту, а також заповнення всіх необхідних паперів — ось вони, ті вовки, які боляче кусають дисертанта. Звісно, йдеться про того, хто справді «робить науку», а не про мішок грошей, з якого сиплеться зелена поживна травичка для кожного вовка, що зустрінеться дорогою дисертантці у червоному капелюшку. Ви скажете, що вовки трави не їдять? Іще як споживають! Ці вовки ковтають, не пережовуючи, зелененьку, шелестку, таку приємну на дотик травичку. Трава, мабуть, має якісь наркотичні властивості — пожувавши зелененький листочок (бажано з двома нуликами, і бажано не один), вовки стають сумирними, чемними, навіть послужливими і водять Червону Шапочку за ручку лісовими хащами, не забуваючи при тому згинатися по черговий жмуток трави.

Про цей останній крок ще два місяці тому Христина не наважувалася навіть думати — саме повна відсутність зеленкуватих папірців гальмувала її шлях до необхідного для продовження роботи на кафедрі ступеня кандидата медичних наук. Все було — і розум, і працелюбність, і бажання досліджувати, творити і відкривати, але брак грошей гальмував і дослідження — реактиви потрібно було купувати власним коштом, і публікацію матеріалів — за кожну статтю треба було платити, і, звісно, етапи захисту, та ще й у стольному граді Києві.

Звідки, яким дивом, якою молитвою наднесло їй цього чоловіка — втілення сили, опори, надійності? Яким випадком сталося їхнє знайомство? Ні, без чуда тут не обійшлося!

Він ішов завжди на кілька кроків попереду неї. Не на прогулянці, ні, тоді він тримався на півкроку позаду, щоб підтримувати її під руку. Та в житті, в усіх її, а тепер уже їхніх спільних справах, Ярослав виглядав криголамом, що безжально розтрощував кригу на її шляху, руйнував перепони, і їй залишалося лише пливти білим човником по чистій воді і ловити у вітрила попутний вітер його подиху. Усе тепер стало так просто!

Христина не жила — насолоджувалася кожним кроком, який ступала по землі. Ступала, майже її не торкаючись. Сірий асфальт під ногами укрився червоною доріжкою зіркового тріумфу — доля обрала її! Ні, це він, Ярослав, обрав її! Він кохає її! Вони одружаться.

Зразу стільки усього… Стільки вражень і стільки рішень — серйозних, виважених. Цей чоловік звик відповідати за кожне своє слово, і жодне з них не пускав на вітер. Розмова, яка докорінно змінила її життя, відбулася ще тоді, напровесні. Кажуть, так буває, що одна розмова змінює життя. А вона не вірила. Весь її життєвий досвід кричав, волав, голосив — не вір, так не буває, тебе обдурюють! Та як не вірити йому, Ярославові? Як не вірити, коли перший крок — під вінець, другий — до спільної хати. А лиш третій — до спільного ліжка!

— Я розумію, Христенко, ваші вагання — ви молода, красива, ні, неймовірно вродлива, — виправився, майже зашарівшись, професор, — я старший від вас мало не на півтора десятки років, у мене — дочка від першого шлюбу…

— А у мене — син, — нагадала Христина.

— Ваш син автоматично стає нашим, — не здавався Ярослав, — а от моя дочка — це не так просто, ця дівчинка росте серед таких жінок, що… Ну, про це потім. Учора я підписав усі папери на купівлю будинку. Тому я тепер не бездомний, а цілком поважний… домовласник! — знайшов потрібне слово. — І тепер можу запропонувати коханій жінці свою руку, серце, дах над головою і… і все, що потрібно для спільного життя!

— Але ж… — розпочала Христина, ведучи до того, що все це так несподівано.

Ярослав зрозумів по-своєму і навіть зблід — з його обличчя, що пашіло здоровим рум’янцем сільського парубка навіть тепер, через стільки років життя у місті, раптом відпливла кров.

— Я розумію… Ви не кохаєте мене… — проказав, немов вирок, звівши руку до чола і запустивши пальці в густого чорно-кучерявого чуба, ніби хотів вирвати його із коренем. — Як я про це не подумав? Мені здавалося… Але ж така вродлива жінка не може… Звісно, у вас хтось є!

— Нікого у мене немає, Ярославе Богдановичу, і я люблю вас. Кохаю. Так правильно. — Христина перехопила руку, щоб запобігти понівеченню розкішної професорової шевелюри. Її пальці сховалися в Ярославовій долоні і зникли, заарештовані на решту життя. — Я хотіла сказати, що не готова була до такої пропозиції. Отак зразу — і люблю, і заміж, і хата…

— Але ж я не хлопчик-третьокурсник, я не можу пропонувати жінці серйозні стосунки, подавати надії без серйозних намірів. Куди я вас мав би привести — в оці кімнатки? Це ж смішно! А хата є хата, там ростимуть наші діти.

Він намагався її переконувати, не розуміючи, якими смішними є в очах жінки його серйозні та вагомі аргументи. Які ці чоловіки хлопчиська, хоч би чуб і геть посивів!

Того вечора Миколка чекав на маму довше, ніж звичайно.

А мама ховала щасливі очі, не вірила, що це могло статися саме з нею…

Коли вирішальні слова були сказані, виявилося, що спільної роботи стало набагато більше, аніж було у кожного зокрема. Будинок, один із тих міні-замків із казок братів Грімм на Панській вулиці, потребував ремонту, і Ярослав хотів урахувати побажання Христини. Тому вийшло якось так, що вони почали купувати все разом, і скоро нескінченні шпалери, шпалери, шпалери злилися у одну довжелезну стрічку, що миготіла різними кольорами, оздоблювальна плитка, ванни та раковини, крани та ручки до дверей наче знущалися — спробуй вибери щось одне серед величезного різноманіття гарного, красивого, і ще красивішого!

Поряд із турботами ремонту довелося клопотатися справами захисту. Але зараз цей віз виявився зовсім не таким важким і непосильним, як раніше — на внутрішньому захисті і