Леся Романчук - Місто карликів

Мама не спала. Вона ніколи не засинала, поки дочка не повернеться.

— Де ти була так довго? Я всі очі видивила, всі нерви витріпала…

Мама… Вона зрозуміє. А ось і головний аргумент:

— Мамо, ось…

По столу віялом лягли трішки зім’яті після контакту з брудною чіпкою лапою, трішки постраждалі, та цілі, справжні, з портретами великих письменників купюри.

— Господи, що це? Де ти взяла стільки грошей, Адочко? Знайшла? Вк… вкрала?

Останнє слово мати вимовила без тіні засудження, скоріш із захопленням.

— Ні. Я чесно заробила ці гроші. І зароблятиму ще. Якщо ти, звичайно, погодишся.

— Я? Погоджуся? За таку зарплату! Та що завгодно! Дитинко… Сподіваюся, це чесний бізнес? — посерйознішала маги, намагаючись приховати бодай задля годиться блиск очей і тремтіння рук, що перераховували уже втретє цю купу грошей. — Тобі платитимуть стільки щомісяця? Кожного місяця? — не йняла віри.

— Ні.

— Що — ні? — не зрозуміла мата. — Не щомісяця? Це… це квартальна премія? Нічого, і це добре!

— Ні, мамо, частіше…

— Щотижня? — мати відкинулася на спинку стільця. Руки затремтіли, очі заблищали і забігали, немовби вона вже стояла перед вітриною дорогого магазину. — Як тобі пощастило! Як тобі пощастило, дівчинко моя!

— Ні, мамо, я зможу отримувати стільки ж щодня… Але…

І Ада заходилася пояснювати, що саме їй доведеться робити, де жити, на яких умовах. Мати вдивлялася в очі Тараса Шевченка на стогривневій купюрі, вдивлялася так закохано, так замріяно, що майже не слухала, лиш мовчки кивала головою на кожне доччине слово.

— Звісно, Адочко. Так, Адочко, авжеж, Адочко… Ти залишиш мені ці гроші на господарські витрати? Тут вистачить на добрий міся… на тиждень, мабуть! — вирішила не економити.

Ада так і не зрозуміла — дійшло до матері, що від завтра вони житимуть з Аліночкою майже самі, чи вона киває просто за звичкою погоджуватись, чи під гіпнозом погляду геніальних письменників.

Обійшла квартиру. Мала, тісна навіть для них двох — матері й онуки. Нічого, все попереду, варто лиш почати. А потім все у них буде — і великий будинок, і коштовні прикраси, і одягу — всякого-розмаїтого.

Постелила собі на канапі. Востаннє. Востаннє! Якесь таке дивне слово. Ну і нехай, подумаєш. Велика біда — оця жалюгідна рипуча канапа! Вже зовсім скоро у неї буде інше ліжко — панське, майже царське! Вона спатиме на пухових перинах і під ковдрою з лебединого пуху.

На годиннику нацокало вже першу. Довгенько вона блукала, довго розмовляла. Довго розмірковувала. А вони не залишали її на самоті. Спостерігали, стежили. Охороняли. Це, мабуть, добре? Чи ні? Чи не дуже? Як воно, бути постійно під такою опікою? Безпечно. Можна не боятися всіляких волоцюг. Але якщо кожен твій крок під контролем — це теж не найкращий спосіб жити.

Аліночка спить, розкидала ручки по ковдрі. Волоссячко розпущене, розчесане на ніч. Така гарна дівчинка… Треба попередити, щоб не фарбувала волосся, щоб ніколи не фарбувала волосся. І не голила…

Звідки він знав, що вона саме сьогодні хотіла поголити ноги і все інше? Хто знає, як там карти ляжуть із цим Робі. Про всяк випадок хотілося бути готовою… А в нього, виявляється, інші вимоги.

Завтра, все розпочнеться завтра…

Завтра буде інше ліжко, пухова ковдра…

Але завтра, у цьому розкішному ліжку, під цією розкішною ковдрою помре вона, її попередниця, пані Аріадна… Як там сказав Робі? Охоронниця вогню? Якого вогню? Де? В каміні? Дурниці, звичайно. Але ж кожну жінку називають берегинею, охоронницею домашнього вогнища. Оце й усього, мабуть, а вона науявляла собі…

Завтра пані Аріадна помре.

Які дурниці! Звідки людина може знати час своєї смерті! Ну, погано з нею. Так, коли виписували з лікарні, виглядала геть зле. Але ж сьогодні анітрохи не схоже на те, що вона так серйозно хвора. Бадьора, гарно виглядає, навіть ніби помолодшала. Чи може людина, навіть така незвичайна як пані Аріадна, передбачити події? Навіть власну смерть? Це вже цілковита наукова фантастика.

Від думки, що доведеться бути присутньою при факті смерті людини, Аду трохи пересмикнуло і навіть почало морозити. Вона уникала цього, як тільки могла. Цей момент розлуки тіла з душею завжди видавався несподіваним, навіть якщо до цього довго готувалися і знали — дні полічені. Ада досить довго працювала кардіологом, і знала, що вирахувати оці полічені невідомо ким дні неможливо. Лічиш тиждень — а людина тягне місяць, відводиш місяць — а вона гасне за три дні. Лічити — в медицині справа невдячна. Не тут воно вирішується, кому скільки жити.

Але завтра пані Аріадна все ж помре. Це станеться, Ада передчувала.

Ну, що ж, доведеться заплатити отаку ціну за будинок. Люди платять більше. Скільки тисяч людей доглядають стареньких до смерті, скільки з них мріє про те, щоб це трапилося якнайскоріше. Для них смерть — довгождана подія.

А їй доведеться просто бути присутньою при останньому подиху хворої. Нічого екстраординарного. І все ж холод поза спиною ходив…

Той, кому слова «офіційний захист» — не віддалена урочиста музика чужого свята, а відчуття сокири над власною головою, добре знає, що справа тут не в захисті своїх наукових