Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

до них розгублене обличчя — вираз у нього був, мов у хлопчака, спійманого на шкоді. Віта не повірила своїм очам: куди й поділися його бундючність та самовпевненість. Лише зараз з усією яскравістю вона уявила, що ж робив із людиною верховний правитель Грестора.

Ратас відштовхнув його і кинувся до пульта.

— Якраз цього я й боявся! Вправних вояків вимуштрував тобі Турс. Влучно кидають списи. Той удар таки дався нам взнаки. Доведеться сідати.

Човен стрімко йшов на зниження.

— Ех, іще б трохи! — в голосі Ратаса чулася досада. — Решту шляху доведеться долати пішки. Тепер я вже не певен, що ми встигнемо, поки Турс або ще хтось із його поплічників не приведе туди загін. Скажи-но, Сутаре, ти показував комусь із них, як діє атерон, як ним користуватися?

— Турс знає…

— Ти брав його із собою в подорожі?

— Брав.

— Отже, це він підказав тобі викрасти Віту?

— Він.

— Значить, упізнав…

— Кого впізнав? — здивувалася Віта.

— Тебе, дівчинко.

— Як — упізнав? Ми ж із ним раніше не зустрічалися!

— Власне, не тебе, а…

Човен трусонуло від зіткнення з землею, він проповз кілька метрів, трощачи кущі й дерева, і спинився.

— Що ж, приїхали. Доведеться виходити. Ворухнися, Грізний боже. Давно не ходив пішки? — звернувся до зніченого Сутара Ратас.

Похнюпившись, той переліз через високий борт. Як не в’язалися його розкішна одіж та корона на голові із цим винуватим виразом обличчя!

Ратас прихопив із човна кілька кристалів, схожих на зернята граната, тільки синього кольору.

— Що це? — спитала Віта.

— Те, що дає енергію цій машині. Ці кристали нам іще згодяться, коли доберемося до атерона.

— То ходімо швидше.

— Чекай, Віто. Я розраховував, що ми зможемо випередити золотошоломників, які неминуче кинуться до сховку, але тепер усе змінилося, і необхідно попередити моїх хлопців, щоб вони теж поспішили туди. Будь-що-будь ми повинні сьогодні дістатися до приладу і викликати Ерітею. Зроби тепер для мене те, чого не схотіла ти зробити для Грізного бога: думай про Ерліс, дівчинко! Думай про неї так, ніби від цього залежить твоє та моє життя! Власне, так воно і є.

Віта притулилася до дерева і заплющила очі. Намагалася зосередитись. Уявити собі Ерліс такою, якою бачила її востаннє. Синє покривало й сумні очі. Кого вони нагадували їй, оті очі? Сутар питав: як вона тебе називала? Називала по імені, а ще — сестро… Ерліс, сестро, озвися! Поможи! Серед сірих скель чи в лісах, у пустелі чи в людному місті, почуй мене, рідна, відгукнись, Позначена блискавицею!

І раптом, немовби й справді сяйнув небесний вогонь, Віта виразно побачила скелі, і темне небо над ними, і місяць угорі, і почула, як голос Ерліс, знайомий голос озвався до неї — так, ніби вона сама вимовила по думки ті слова, та все ж вона знала, що слова ті їй не належали: “Що, сестро?”

— Ратас, вона відповіла, — прошепотіла Віта, не наважуючись розплющити очі — раптом усе пропаде.

— Перекажи їй, нехай попередить наших, щоб негайно збирали загін і вирушали до того дому в горах, де вона жила з Крейоном.

Тільки-но Віта про це подумала, голос Ерліс знову сказав їй безгучно: “Добре, сестро. Допомога прийде». Вона звела очі на Ратаса.

— Що це було? І як…

— Потерпи трохи, Віто. Тебе чекає ще одна несподіванка, остання і, сподіваюсь, приємна. Я міг би розповісти тобі, та краще, коли сама все побачиш на власні очі…

Віта закопилила губи, мов дитина, якій не дали обіцяного подарунка.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму…

— Дорога важка, та нічого, здолаємо. Сутаре, а чи не скинув би ти свої цяцьки? Легше буде йти.

Правитель Грестора слухняно поклав на землю корону та інші прикраси, що були почеплені на грудях.

Спустилися в глибоке урвище, а потім довго підіймалися, чіпляючись за кущі й траву. М’який грунт вислизав з-під ніг, вони ковзали, підтримували одне одного. Віта пригадала, як удома лазила по ярах. Для неї це було діло звичне, а от Сутарові велося скрутно. Доводилося допомагати йому. Нарешті вони вилізли з урвища і пішли вузькою стежиною поміж горбів — Ратас попереду, за ним Віта, а в кінці — Сутар.

— Ратас, — нишком мовила Віта, коли Сутар трохи відстав, — чи не краще було б його залишити там, коло поламаного човна? Швидше б дійшли…

— Не можна. Він потрібен мені.

— Тобі видніше, — знизала плечима. Присутність Сутара — нового Сутара, що вже не був сповнений недоброї, руйнівної сили, а скорше сам скидався на руїну, гнітила дівчину. Вона не могла розмовляти в його присутності так, ніби його немає, а їй іще стільки хотілося