Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

стосунків, для яких — і Євген божився у тому — він не був створений, все ж мав рацію: ніщо так не вибиває з колії, як жіночі сльози, почуття до жінки, яку кохаєш. Думки про неї тебе розхолоджують, роблять м’яким і вразливим.

Марко відчував незвичну безпорадність. Слова, які б мали знайтися, аби втішити Лізу, усі до одного видавалися нікчемними.

— Ну, годі, годі, люба моя… не псуймо собі ранок поганими думками! Я прошу тебе. Мені теж нелегко. І поки все не вистигло…

Від жартів і примовок Марка, а ще від того, що він взявся годувати її усім, що було на його тарілці, настрій Елізабет трохи покращився. Вона вже знову посміхалася, і, коли приїхав Остапенко, навіть жартувала. Зітхала тоді, коли Марко не бачив. І поки він та Євген пили каву, а той із задоволенням смакував канапками з шинкою, намагалася вдавати, що все добре, що так і має бути.

— Ти розповіси їм про… скарби святої Маргарити?

— Лише після того, як все розвідаю сам, — відповів він, цілуючи її перед тим, як всістися до автомобіля. — Якщо це все виявиться правдою, Лізо… то це дуже важливо. У мене навіть слів немає, як це важливо. Твій батько зробив нам усім неоціненну послугу. Тільки от питання: де саме шукати те золото і головне — як потім вивезти його з радянської території… Коли все розвідаю, тоді знатиму напевне, як діяти.

* * *

— Щодо Клопенка… я не маю сумнівів на предмет того, чи варто залишати його живим. Не варто!

Всеволод Змієнко важко підвівся з крісла. Він говорив правильні речі. Справедливі. Зрештою, якби вони самі потрапили до рук ОДПУ, з ними ніхто не панькався б.

— Підтримую, — погодився Євген Остапенко. — Ми зі Шведом обидва могли б зараз гнити у землі, якби не…

Марко ж похмуро мовчав.

— Я знаю, знаю, Шведе. Знаю, що ти противник таких дій, але, на щастя, це питання не твоєї компетенції, тому й гріха на душі не матимеш. Я всього лиш ставлю вас обох до відома, — він виразно подивився на Марка. — І хоч я людина не кровожерлива, — продовжив він, — ми не можемо так по-дурному усім кагалом наражатися на небезпеку. Та нехай тебе докори сумління не гризуть, — додав Змієнко. — Якщо не ми самі його приберемо, то це зроблять румуни.

— Хіба ж я щось кажу? Я взагалі мовчу… — відповів Швед.

— Мовчиш, але я чую твоє сопіння і добре розумію, про що ти думаєш, — Змієнко всівся навпроти нього. — Ти, Марку, маєш розуміти: у таких випадках наша жорстокість є вимушеною. Тобі про це відомо. Пам’ятаєш тринадцяту заповідь Петлюри українському козакові? «Пильно дивись за провокаторами та дезертирами, а впіймаєш — зараз же веди до старшого: там розсудять і раду з ними дадуть». То вважай — я старший і я розсудив. У нас немає власних тюрем, де можна було б утримувати таких, як Клопенко. А на польські надії мало. Кривицький добре промив йому мізки радянською пропагандою ще до того, як Сергій почав на нього працювати. Хто знає, скількох наших зв’язкових з його вини в радянській Україні чекістами перевербовано і кому з них тепер можна довіряти; скількох закатовано і розстріляно… А нам тут що робити? Починай, Іванку, зранку? Та все ж, хлопці, — продовжував генерал-хорунжий, — немає поганого без доброго, і поміж тим усе наче непогано складається… Баюрний готовий співпрацювати з нами і на доказ цього надав усю необхідну інформацію.

Він замовк на якусь мить і стомлено потер скроні: головний біль не відпускав з учорашнього вечора.

— То в мене голова болить на зміну погоди! — проказав, накрапуючи собі якісь ліки з трав’яним запахом. Насправді і Швед, і Остапенко добре розуміли: то нерви.

Марко знав Всеволода як людину вельми чутливу, совісну та чуйну. Змієнко щиро потерпав за українську справу, за кожного, хто тут працював і кожне таке рішення, як щодо Клопенка, давалося йому непросто. Всеволод важко переживав усі провали, особливо зраду тих, кому довіряв, бо це означало тільки одне: великий кавалок спільної роботи вкотре йде коту під хвіст. Все доведеться починати спочатку. Так, «вагові категорії» і можливості уенерівців та радянських спецслужб були надто різними.

— Ну все, хлопці. Досить лірики, — зблідле обличчя Юхимовича трохи порум’яніло: вочевидь, біль відступив. — Як і передбачалося, ти, Марку, з Остапенком перекидаєтеся за кордон. З цілком благовидними документами, які нам організував Баюрний. Ось… і ось! — Всеволод простягнув Євгену і Марку дві почовгані папки. — Тепер ви офіційно агенти Пантелеймона Баюрного. На місці знатимуть, що він завербував вас для поширення дезінформації серед українських спецслужб. Ти, Євгене, за легендою, був завербований Баюрним на заміну Клопенку, якого Пантелеймон вже давно підозрював у подвійній грі.

— А Клопенка? — поцікавився Євген.

— Про усе дізнаєтеся з газет, — похмуро відрубав Всеволод Змієнко. — Мусимо видати за самогубство. А ти, Шведе… — продовжував він.

— Колишній штабс-капітан царської армії Валеріан Клєвєров… — прочитав Марко ім’я і гмикнув. — То я тепер москаль…

— Звиняйте, маємо те, що маємо, — Змієнко насмішкувато глянув на Марка. — До того ж у тебе російська бездоганна. А цей Клєвєров — петербуржець, вельми грамотний офіцер, війну пройшов, як і ти; Баюрному поталанило завербувати його у Парижі. Справжній Клєвєров трохи старший за тебе, але зовні ви схожі. І статурою теж… Тож накинемо тобі кілька років, інакше твоя біографія з віком не сходиться.

— А яка ж біографія? — поцікавився Марко.

— Вельми… І список послужний гарний. Служив на Кавказі. Нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня й Георгієм IV ступеня. Під час більшовицького погрому у Пітері в сімнадцятому втратив усю родину, втік майже босим до Франції. Там ностальгія за батьківщиною та безгрошів’я довели його мало не до божевілля. І після трьох днів спільної з Баюрним рясної пиятики та горлання романсів Пантелеймон запропонував йому, себто тобі, Марку, варіант повернення на батьківщину.

— Угу… — проговорив Швед, переглядаючи папери з папки. — Бачу-бачу, в Маків через Краків…

— Саме так! — кивнув Змієнко. — Спочатку