Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Константинополь, де він виконував доручення Пантелеймона, втирався у довіру до українських емігрантів, подавав нам всіляку дезінформацію. Потім Баюрний направляє Валеріана Клєвєрова до Варшави. З Польщі на вимогу товаришів він мав його перекинути на територію радянської України. Знання й меткий розум Клєвєрова мали би прислужитися у боротьбі з нашими агентами. У місцевого іноземного відділку ДПУ, виявляється, нестача кваліфікованих людей і мізків. Розумієш, Марку, про що я торочу?

— Розумію…

— До речі… — продовжував Змієнко. — З ним, Шведе, вже мороки ніякої. Схоже, події останніх років сильно вплинули на його душевний стан. Валеріан виявився нервовим типом. Хлопці казали, що тільки-но він зрозумів, що попався, — заридав, перехрестився і пустив собі кулю в лоба. Але нащо я оте все тобі переказую? — пробурмотів він. — У папці знайдеш усе необхідне і опрацюєш. Що ж до тебе, Євгене, за схожою легендою відправишся до Константинополя, а звідти — до Одеси. Необхідно якнайшвидше відновити канал постачання друкованої агітаційної продукції в Одесі і Новоросійську; знайти нових людей і, безумовно, виявити, хто з наших старих зв’язкових ще придатний до співпраці, а хто, завдяки старанням Клопенка, працює на ОДПУ.

— А я куди? — поцікавився Марко.

— А ти… ти — додому, до Кам’янця.

— До Кам’янця? — Швед здивовано подивився на Змієнка. — Я навчався в Одесі, непогано знаю місто, а мене там мало хто знає… У Кам’янці можу нарватися…

— До Одеси поїде Остапенко, і це не обговорюється, — Змієнко легенько ляснув долонею по столу. — Ти нам потрібен у Кам’янці. У тебе ризик бути викритим — мінімальний. У 1919му, наскільки мені відомо, ти перебував у місті недовго, від сили кілька тижнів, так? А до того воював або вчився в Одесі… Хто впізнає у тобі підлітка, який колись мешкав на Польських фільварках? Марку, зрозумій, у Кам’янці ще мають бути люди, вірні українській справі. Можливо, із твоїх старих знайомих чи сусідів. Ти маєш встановити з ними контакт. Налагодиш «трійку». Маєш, користуючись усіма можливими засобами, роздобути відомості, які нам потрібні сьогодні найбільше: охорона кордону на Збручі, сили радянської армії, новини про все, що відбувається у тому зміїному кодлі та прикордонній смузі. Усіма можливими засобами! — повторив Змієнко. — І ще одне, — додав за мить, — зв’язок триматимеш через тернопільський розвідпункт. У них є надійна людина у Волочиську. З рівненським узгоджувати нічого не будемо. Там, схоже, завівся свій «Клопенко», провали за провалами, тому ризикувати не можна. Для них ти залишишся чужим, зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Швед.

— На особливе фінансування від нас не розраховуй. А у Кам’янці тобі платитиме радянська влада, — додав напівжартома. — Баюрний виклав секретну інформацію: одепеушники ще у січні вибили у Москви додаткове фінансування саме для посилення роботи на польському напрямку. Це для них зараз надважливо.

— Хто 6 сумнівався.

— Слухай, Шведе… А чого це у тебе псевдо таке дивне — «Дюрер»?

Марко знизав плечима.

— Так повелося… Я у гімназії в юнацькі часи графікою трохи захоплювався… Може, якби більше тому приділяв часу, то мав би успіхи. От хлопці так мене й прозвали — Дюрер. Дюрер — то й Дюрер. Я й звик… До того ж у нас у Кам’янці башта є, побудована у манері спроектованих Дюрером оборонних споруд…

— І що? — поцікавився Змієнко.

— Та нічого… — гмикнув Швед. — Архітектура її така, що скільки гарматами об ту башту не лупили, вони від неї відскакували, як горох од стіни. Таку кам’яницю пошкодити або пробити було майже неможливо.

— Символічно… — реготнув і собі Змієнко. — Як горох од стіни… Точнісінько про тебе. Але те, що добре для закордоння, не дуже годиться для радянської України. Треба щось непомітніше, простіше. Подоляком будеш. Марку, якщо твоє впровадження пройде гладко, вони там у Кам’янці носитимуться з тобою, як з писаною торбою… Погодься, значно легше буде працювати, маючи на руках твої розвіддані про те, що та сволота затіває. А ми вже тут дивитимемось, на які з них реагувати, а на які ні.

Потяг «Варшава-Тернопіль» тягнувся на схід, у бік радянського кордону. За вікном миготіли поодинокі будиночки та дерева — одноманітний, звичний, як для поїздки залізничним транспортом, пейзаж.

Споглядати його Маркові давно набридло, тож користуючись тим, що у його купе, окрім пошарпаного дивакуватого пана у парусинових черевиках і білому запраному кашкеті, не було більше нікого, склепив очі і спробував задрімати, хоч насправді сон не йшов від самої Варшави.

Пан навпроти і собі дрімав, чи, імовірніше, удавав, наче дрімає, прикрившись перевернутою догори дриґом польською газетою. Біля його ніг побитим щеням тулилася така сама пошарпана, як і її господар, старенька валіза.

Обліплена різноманітними наклейками, наче здійснила навколосвітню подорож, вона одразу кинулася Маркові в очі. Та й сам її власник, хоча Швед і не міг розгледіти його затуленого газетою обличчя, скидався на бувалого мандрівника, що нарешті повертався додому з тривалої мандрівки.

Швед знову розплющив очі, втупився у миготливий пейзаж за вікном потяга і поринув у думки.

Здавалося, по Великій війні залізничне відомство потроху відбудовувало понищене, та Марко для себе зауважував дорогою нагадування про колишні запеклі бої усюди.

Польська колія перебувала у відчутному занепаді, бо увесь воєнний час теперішня націоналізована залізниця служила радше засобом транспортування військових ешелонів, ніж пасажирських потягів. Не було потреби у вишуканій обслузі, комфортних спальних вагонах, в яких пасажири могли доїхати до Волочиська, а там пересісти на інший потяг, що прямував до Одеси чи Москви. Та й, власне, їздити у той бік вже не було можливості.

Колишні залізничні переходи у Підволочиську та Гусятині більше не працювали. Польща та Україна, що віднедавна стала радянською, тепер мали занадто різний державний устрій, аби провадити, як раніше, жваву торгівлю й транспортні та пасажирські перевезення. Що казати, тепер по обидва боки Збруча різнилася навіть ширина залізничної колії.

Відійшли у довоєнне минуле розкішні трапези панства у привокзальних ресторанах, та й самі залізничні вокзали заледве відновлювали сяке-таке функціонування. Здебільшого помпезні вокзальні будівлі, як-от будівля Тернопільського вокзалу, все ще перебували у пошарпаному, напівзруйнованому стані, бо смутний післявоєнний час та непевний кордон із радянською державою не спонукали