Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Лізо, це Євангелія у мініатюрі! — проказав здивовано. — Ніколи не бачив таких речей раніше… Поглянь, тут зібрані усі основні символи, пов’язані із останніми днями земного життя Спасителя. Ось, на нижній частині вертикальної риси — зображення півня… Пам’ятаєш?

«Перш, ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене…»

Далі… — Марко торкнувся пальцем наступного символа. — Оце — схрещені списи, Лізо. А далі — драбина… Вочевидь, мається на увазі та, за допомогою якої римські легіонери підіймалися до Ісуса, аби напоїти його оцтом. Майже біля центру — знову схрещені стріли… чи тернові колючки. А в самому центрі — зображення троянди з отвором посередині. Навіщо той отвір — незрозуміло..

— А ось це? — поцікавилася Елізабет. — На лівій рисі?

— Схоже на зображення молотка й обценьок, — продовжував Марко. — А на правій — цвяхів і прибитої до хреста руки. На верхній — Чаша Вечері Господньої, Чаша Святого Граалю, а над нею…

— Ай справді… що це над нею? — здивувалася Елізабет. — Якась незрозуміла конструкція!

Над Чашею Граалю майстер справді зобразив дивні три прямокутники з крапочками…

— Кості! — вигукнув Марко. — Це гральні кості, Лізо!

— Так… — погодилася вона. — «Поділили ризи Мої поміж собою і за одежу Мою кидали жереб…». Це справді гральні кості, якими могли кидати жереб римські вояки.

— Дуже цікавий хрестик, люба… — кивнув Швед, повертаючи його зворотнім боком. — Тільки що ми повинні за його допомогою зрозуміти? Omnia fluunt, omnia mutantur. At Alba Rose floret ad senem locum, — прочитав латиною. — Усе тече, усе змінюється. Але Біла Троянда цвіте на старому місці… — переклав він. — Тут так написано, Лізо!

Вона підвела очі на Марка.

— Біла Троянда… Таку назву мав орден, який заснували ченці та лицарі, що супроводжували скарби. Виходить, цей надпис на зворотному боці хреста натякає, що скарби святої Маргарити, як і раніше, знаходяться у своєму потаємному сховку?

— Схоже на те, — усміхнувся Марко. — Іншого сенсу у цьому вислові я не бачу. І, схоже, містеру Сеймуру теж більше нічого додати до сказаного.

Він вклав дивну реліквію у книгу і пригорнув Лізу до себе.

— Гм… Чудасія… Не думав, що містер Сеймур вірить у такі речі. Він завжди видавався мені цілком прагматичною людиною, а не марновірним збирачем легенд…

— Бо він ніколи таким і не був, — відповіла Елізабет. — Я гадаю, батько хоче тобі цим посланням вказати на цілком конкретні і реальні речі…

Марко занурив обличчя у її волосся.

— Лізо… Я такий голодний! — розсміявся він. — Такий голодний, що зараз же беруся готувати нам сніданок!

Вона підняла на нього погляд.

— Ти мені знову заговорюєш зуби, Марку? Чому, тільки-но назріває розмова про щось справді серйозне, ти починаєш заговорювати мені зуби?

— Бо не хочу, аби ти забивала голову тим, чим не маєш забивати, — уже без посмішки відказав він. — Навіть якщо послання містера Сеймура, твого батька, має сенс… тобі не потрібно у це вникати, моя люба. Що менше ти знатимеш, то спокійніше тобі буде. І мені за тебе теж.

— Марку… — зітхнула вона. — Але… я хочу, хочу тобі бодай у чомусь допомогти!

— Ти вже допомогла мені, Лізо. Коли везла цю важелезну книгу із самого Константинополя до Варшави, — прошепотів він їй у губи. — Ні, ще раніше. Коли зробила мені честь… і погодилася стати моєю дружиною.

— Який ти улесливий! Переконаєш у чому завгодно! І так, — проказала вона удавано серйозно, — у Вілтширі існує таке старе англосаксонське повір’я: якщо покласти до подружнього ложа «Історію Англії та Шотландії», то…

Марко вже не дав їй доказати.

В кухні витали неймовірні аромати. Він підсмажував грінки — такі самі, які у дитинстві для нього смажила мама, вмочаючи скибки хліба у збите з молоком яйце. Вони виходили золотисто-рум’яні, апетитні, пухкі, а не хрумкі й підсушені, як англійські тости. Далі — ковбаски. На розжареній пательні вони тріскали, стікали соком і шипіли… Потім випускна яєчня з лискучим апетитним жовтком посередині. Нарізав тонкими скибочками шинку та сир, порційними шматочками масло. І поки він із вправністю кухаря викладав усю ту смакоту на тарілки, а Тарілки на стіл, Ліза заварювала чай.

Її все ще вологе після душу волосся без усілякого перманенту закручувалося у тонкі завитки. Він торкнувся того завитка, провів пальцями по щоці.

— З такими сніданками я швидко наберу вагу, стану гладкою і негарною… — мовила вона. — Але як від такої смакоти можна відмовитися? Ти все так апетитно готуєш…

З такими сніданками… Марко пригорнув Лізу до себе. Ілюзія спокою та родинного затишку, якого вже завтра не буде. Наче у нього є можливість готувати для неї сніданки щодня… Скоро по нього приїде Остапенко. А найближчим часом він буде змушений зоставити її тут саму. Про погане у їхній роботі ніхто не думає цілеспрямовано. До поганого просто маєш бути готовим, намагаєшся прорахувати найбільші можливі ризики та й усе. Якесь нелогічне, ненормальне твердження, бо сам факт перекиду за кордон, на територію радянської України, і є одним великим, небезпечним ризиком… Коли ніхто тобі не може гарантувати повернення живим і здоровим назад. Це твоє особисте, якщо хочеш, завдання — залишитися і повернутися живим. Зрештою, він вирушить туди, за Збруч, не для того, аби там загинути. Але… що, як раптом із ним щось станеться? Якщо він загине, якщо?

— Лізо! Я кохатиму тебе, навіть якщо ти погладшаєш, — сказав їй на вухо. — Знай, що я кохаю тебе. Дуже. І кохатиму ще більше. Особливо коли ти погладшаєш ось тут… — він торкнувся долонею її живота. — Народи мені дитину. Сина чи доньку — Мені все одно… Наше з тобою спільне дитя.

— Як же… Як же я… якщо ти їдеш… якщо ти… — її очі наповнилися сльозами, і у голосі забринів відчай.

— Так я ж повернуся. Обов’язково повернуся. Про погане навіть не смій думати!

Остапенко, при певному цинічному ставленні до сімейних