Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

а також Король Андрій, водій першого ходу, з ним на ту

останню пожежу вирушив лейтенант Правик.

Але про Білі Сороки, про наше село. В ньому радгосп

«Прип’ятський», від села до річки Прип’ять — триста метрів. У

нас близько вісімдесяти дворів, звичайне село, для нас дуже

пречудесне. Гриби, ягоди, риболовля, полювання... Все в твоїх

руках. Наше село зараз за колючим дротом, «відчужена зона», важко уявити, що зараз там, у Білих Сороках.

Але краще про те, що було до аварії. Я скінчив десять

класів, рік працював на Прип’яті, зміцнювали береги. В армії

служив у будівельно-інженерних підрозділах, у Москві.

Запропонували лишитися в московській міліції, дав згоду. А

приїхав додому і не наважився звідси їхати. Батьки, брати, сестри тут, і природа наша, і місто Прип’ять будується. Льоня

вже працював там зварником.

Мене покликали до пожежної частини, тоді була ВПЧ-26, охороняла молоде місто і станцію. Потім безпосередньо на

станції організували ВПЧ-2. Потрібні були бійці, людей не

вистачало. Я привів Льоню, його взяли в нашу чату. Петро, менший брат, після армії прийшов до частини. Навчався заочно в

Черкаському училищі, мав посаду інспектора по охороні

Чорнобильської АЕС. Контролював протипожежний стан реакторного

відділення, а потім п’ятий і шостий блоки, які будувалися.

Лейтенанта Правика, коли він до нас прийшов, Петро всюди водив

по станції, показував, що там і де. Ми свого командира

полюбили одразу. З ним можна одверто говорити на будь-яку тему

і без зайвих балачок знайти вихід з будь-якої ситуації. Він

особовому складу не потурав, як довелося десь читати. Коли

треба, міг з бійцями поводитись дуже суворо. Але завжди по-

людському.

У частині за кілька років змінилося кілька начальників. І що

далі, то вони менше хотіли зрозуміти, що порядок і дисципліна

будуть там, де з людьми — по- людському. Молодий лейтенант це

знав добре, з училища або навіть раніше».

Із розмови з Іваном Шаврієм,

пожежним ВПЧ-2.

«Хотів би наголосити: ще на першому курсі Володимир Правик

прагнув скласти про все власну думку — чи то була нова тема з

політекономії, чи якийсь конфлікт у групі. Його моральні

ідеали — непересічного рівня. А от скептицизму в ньому не було

зовсім, хоч він, гадаю, мав досить підстав для розчарувань.

Дивлячись на нього, не можна було не думати: хлопцеві буде

непросто служити. Адже за своїми переконаннями він прагнув

діяти».

Із розповідей майора В. О. Шкута.

Брати Шавреї — зовні схожі: високі, широкі в плечах, у ході

легкі. Лейтенанту Правику подобається зворушливе ставлення

всіх Шавреїв до рідного села, до батьків. Якщо треба розшукати

когось із братів у вільні від чергувань дні, адреса точна: Білі Сороки. Пораються біля батьківської хати або в полі.

Дві третини особового складу ВПЧ-2 — молодь. Нема таких, які

б цуралися спільної праці. Обладнали зручне чатове приміщення, навчальні кабінети, Ленінську кімнату. Так само всі разом

взялися за спортивний зал. Готові поміст для гирьовиків, турнік, бруси. На черзі — волейбольний майданчик. Гравці та

уболівальники пишаються: зручний і акуратно зроблений.

Секретар комітету комсомолу старший лейтенант Віктор

Мельников — завзятий спортсмен. Усіх на ноги підійме, коли

щось треба: від начальника частини до начальників з області.

Зумів вибити в Києві дефіцит із дефіцитів: спортивну форму. Як

обійтися без неї, коли намічені олімпіада «Сніговик-01», змагання з волейболу, міні-футболу. Спортсмени вже виходять за

межі пожежної частини. Провели гру з футболістами міської

міліції, викликали на двобій грандів шкіряного м’яча —

атомників. На АЕС з погордою поставилися до цієї гри: «Граємо

з пожежниками!» А пожежні взяли та й обіграли команду

реакторного цеху.

А чому б не продемонструвати, що таке пожежно-прикладний

спорт? Організували в Прип’яті міські змагання. В 1985 році

серед команд пожежного гарнізону Київщини вийшли в чемпіони.

Лейтенант Правик очолював ланку газодимозахисників. Сергій

Легун їздив з ним до Києва. Бійці в КІПах працюють, умови

змагання ускладнені. Та посіли друге призове місце.

Запланували: перше буде не пізніше наступного, 1986 року. Для

ВПЧ-2 він знаменний: відзначатимуть десятиріччя своєї частини.

І за мистецтво взялися. Все точнісінько як в училищі: зацікавили людей — і знайшлися музиканти, знайшовся й поет.

Склали чималу програму, почали писати пісні. Секретар

партійної організації лейтенант Анатолій Шефлер — співає.

Комсомольський секретар Віктор Мельников грає на гітарі, лейтенант Андрій Мельников-молодший — на басі. На сцену

виходять: пожежний Віктор Легун, водій Володимир Березан, інспектор Василь Давиденко. Старший водій Віктор Старовійт — і

виконавець, і репетитор: має середню музичну освіту.

Мистецький колектив за всіма правилами.

Прем’єра у себе, в Ленінській кімнаті. Далі — гастролі: Іванків, Поліське, Чорнобиль. Вирушили до Києва. На огляді

художньої самодіяльності Управління внутрішніх справ у ВПЧ-2 —

першість.

У лейтенанта Правика з сержантом Захаровим склалося міцне

співавторство в сфері технічної творчості. Розробили

автоматичний фіксатор для воріт, і вже не треба двом бійцям їх

тримати, доки не пройдуть автомобілі. Виготовили освітлення

для навчальної башти. Розпочали обладнувати механізм для

підйому і сушіння на башті пожежних рукавів. Задумали

оригінальний пристрій, який забезпечить безпеку робіт на

висоті.

Сержант часто подає ідеї. Лейтенант із захопленням

виготовляє креслення, розрахунки. Видано наказ: обох

преміювати. Дехто знизує плечима: командир за п’ятнадцять

карбованців пішов у підручні до підлеглого? Де офіцерська

гідність? І цей же офіцер малює карикатури на вищого за

званням і посадою? Де військова дисципліна?! Щось надто вже

демократичний той молоденький начальник чати з ВПЧ-2. Жодної

дистанції поміж ним і особовим складом! Куди це годиться, у

воєнізованій чаті такий поступливий начальник!

Якби він умів поступатися переконаннями, якби обминав гострі

кути бодай тоді, коли наперед відомо, що наражається на

неприємності... Не поступається, не обминає. В училищі на

захист несправедливо скривдженого курсанта ставала вся чота,

часом — цілий дивізіон. Тут на службі, в разі потреби

відстояти бійця має він, начальник чати.

«Довелося дещо спинити начальника. Він передав на

товариський суд справу на трьох чоловік, серед яких на одного

— нізащо.... От я й виступив: «Зняти з порядку денного». Мене

підтримали всі. Після того начальство викликало мене до

кабінету і спитало, чому так виступив. Ми трохи посварились.

Але то все для діла»,— в черговому листі до Черкас з’являються

і такі рядки.

Правик був хлопцем не сварливим. Спілкуючись і з підлеглими, і з начальством, лейтенант добирав для обстоювання своєї думки

вагомі аргументи, доводив її з спокійною переконаністю.

Лейтенант Правик переконаний, що сліпа покірливість, тим

паче догідливість з військовою дисципліною несумісні. Він

вірить, що свідоме