Урсула К. Ле Гуїн - Техану

class="p1">— Ти спізнився, Ясенцю! Я вже давно поглинута. Іди геть і очисти від скверни свій власний дім!..

Відповіді не було, і взагалі не чутно було ні звуку, тільки у повітрі висів легкий запах смаленого — чи то підпаленого ганчір'я, чи то волосся.

Вона зачинила двері, підперла їх Оґіоновою патерицею, а тоді поглянула, чи не прокинулась, бува, Терру. Сама ж Тенар тієї ночі так і не заснула.

* * *

Уранці вони з Терру пішли в село, щоби дізнатися у Вітряка, чи не потрібна йому пряжа. Це була добра нагода для того, щоби піти з дому і бодай хоч деякий час побути серед людей. Старий сказав, що залюбки візьме їхню пряжу, і вони ще трохи побалакали, сидячи під великим розмальованим віялом, а похмура помічниця ткача невпинно грюкала і клацала верстатом. Коли Тенар і Терру виходили від Вітряка, жінка встигла помітити, як хтось сховався за рогом тієї хижки, у якій вона колись жила. Нараз чи то оводи, чи то бджоли почали жалити Тенар у шию і в голову, а з чистого безхмарного неба зненацька вперіщила злива — і не просто дощ, а камінчики посипалися! Тенар бачила, як вони відбиваються від землі. Вражена Терру зупинилася, озираючись навколо. З-за хижі вибігло двоє хлоп'ят, і було незрозуміло, чи то вони хотіли сховатися, чи то, навпаки, виставляли себе напоказ.

— Ходімо, — твердо сказала Тенар, і вони рушили до Оґіонового дому.

Тенар дрібно тремтіла, намагаючись приховати це від Терру. Дівчинка здавалася стривоженою, але не зляканою, хоча й не розуміла, що коїться.

Щойно переступивши поріг хати, Тенар зрозуміла, що тут хтось побував, доки вони ходили в село. Смерділо горілим м'ясом і смаленою щетиною. А ковдра на їхньому ліжку була зібгана і розкидана.

Обмірковуючи ситуацію, Тенар дійшла висновку, що на ній окошилося лихе закляття. Тепер зло чигало на неї вдома. Жінка ніяк не могла заспокоїтися, її думки стали неповороткими, повільними. Вона не могла прийняти жодного рішення. Вчора вона промовила лише одне слово, Істинне ім'я камінця, а нині їй в обличчя полетіло каміння—в її обличчя, в обличчя зла, у потворну личину жаху... Тоді вона посміла заговорити... А тепер не могла промовити й слова.

Вона подумала по-карґадськи.: "Я не можу думати ґардійською мовою. Я не повинна цього робити".

Мислити по-карґадському вона могла. Хоча й не швидко, а так, наче спочатку мусила просити дівчину Арху, якою вона була багато років тому, щоб та вийшла з мороку і подумала за неї. Щоби допомогла їй, Тенар, як допомогла вчора вночі, відвернувши прокляття чаклуна і спрямувавши його зло проти нього самого. Арха, звісно, не знала багато чого з того, що знали Тенар і Ґоя, проте проклинати вона вміла; і жити в пітьмі — теж; а ще — вміла мовчати.

О, як це було важко — мовчати! Тенар хотілося виплакатися. Хотілося поговорити з кимось — піти до тітоньки Слані й розповісти їй про те, що сталося, пояснити, чому вона мусить піти звідси, і зрештою просто попрощатися. Тенар спробувала сказати пастушці Колючці: "Кози тепер твої", і їй навіть вдалося вимовити це по-ґардійськи, так щоб дівчина могла зрозуміти, але вона все одно нічого не втямила. Витріщившись на Тенар, пастушка засміялася і відповіла: "Та ж це кози повелителя Оґіона!"

Тенар марно намагалася пояснити свою думку, аж раптом її огорнула смертна неміч, і вона почула, як вигукує пронизливим голосом: "Дурепа, нездара, худоба, недоумкувата дівка!"

Колючка перестала сміятись. Тенар, затуливши рота долонею, взяла дівчину за руку і повела дивитися, як у молочарні дозрівають сири. Вона по черзі показувала то на них, то на Колючку, доки та не кивнула головою і знову не засміялася — тепер уже від радості.

Тенар жестом підкликала до себе Терру, і вони повернулися до будинку, в якому й досі тримався паскудний сморід.

Жінка викинула надвір їхні подорожні торби і взуття. Потім склала у свою торбу чисту білизну, дві старі сукенки Терру і її недошите нове плаття, прихопила також веретена, трохи харчів і череп'яну баклагу з водою. У торбині Терру опинилися кістяний чоловічок і кістяне звірятко, кілька яскравих пір'їн, маленька, плетена з трави рогожа-головоломка, подарована тітонькою Сланню, та мішечок з горіхами та родзинками.

Тенар хотілося сказати: "Піди і полий персикове деревце", але вона не наважувалася, а просто вивела дівчинку надвір і показала, що треба зробити. Терру старанно полила крихітний паросток.

Тоді вони швидко, не розмовляючи, навели лад у будинку.

Тенар поставила глек назад на полицю і побачила на іншому її кінці три Великі Книги, котрі належали Оґіонові.

Арха також побачила їх, але для неї вони нічого не означали — подумаєш, якісь великі шкіряні коробки, набиті папером!

А от Тенар дивилася на них і напружено намагалася вирішити, що ж їй робити і як донести такий тягар. Вона не могла сама впоратися з цим завданням, але мусила. Книги не могли залишатись у будинку, який втратив свою священну недоторканність, куди тепер закралася ненависть. Вони належали Оґіонові. Гедові. Їй, врешті-решт. То було Знання. Навчи її всього! Вона витягла всю вовну й готову пряжу з мішка, який збиралася взяти з собою, і поклала Книги туди, потім зашморгнула мішок шкіряною шворкою. А тоді нарешті сказала:

— Нам треба йти, Терру, — вона сказала це по-карґадськи, але ж і ім'я дівчинки теж було карґадським; воно означало "полум'я". Тож Терру, нічого не питаючи, легко підхопила торбу зі своїм нехитрим скарбом і рушила за Тенар.

У руках у них були їхні подорожні ціпки — ліщинова палиця і вільшаний костур. Оґіонову патерицю вони залишили за дверима, в темному куті, а двері будинку прочинили навстіж, віддавши просмерділу кімнату на поталу свіжим морським вітрам.

* * *

Якесь незбагненне чуття підказувало Тенар, що їм слід триматися подалі від полів і дороги, якою вони прийшли в Ре-Альбі. Тримаючи Терру за руку, жінка рушила навпростець, крутосхилами пасовищ, що тяглися вниз, аж до битого шляху, який веде у Порт-Ґонт. Тенар розуміла, що якщо їх зараз перестріне Ясенець, вона пропала, а ще жінка боялася, що чаклун чигає на неї в засідці при дорозі. Хоч, можливо, що й не при цій.

Коли вони вже десь на милю відійшли від Оґіонового будинку, до Тенар знову повернулася здатність нормально мислити. По-перше, вона подумки зазначила, що шлях обрала правильно: у пам'яті оживали ґардійські слова, а відтак почали пригадуватись і слова Прамови. Жінка навіть