Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

— Це дівочий туалет! — зойкнув він. — Що ви там…

— Просто дивилися, — знизав плечима Рон. — Чи нема яких слідів, розумієш…

Персі аж роздувся, нагадавши Гаррі місіс Візлі.

— Забирайтеся звідси! Геть! — замахав він руками, відганяючи їх. — Невже вам байдуже, що можуть подумати? А ви знову прийшли сюди, коли всі вечеряють!

— А чого б не прийти? — обурився Рон, зупинившись і люто зиркнувши на Персі. — Слухай, ми ту кицьку й пальцем не чіпали!

— Я так і казав Джіні, — сердито озвався Персі, — але вона й досі думає, що вас виженуть; я ще ніколи не бачив її такою засмученою, вона вся в сльозах! Ти хоч би подумав про неї, усі першокласники тільки про це й говорять.

— Це якраз тобі начхати на Джіні! — розгнівався Рон, вуха якого почервоніли. — Ти тільки боїшся, щоб це не завадило тобі стати старостою школи!

— Знімаю з Ґрифіндору п'ять очок! — відрубав Персі, потираючи пальцями значок старости. — Сподіваюся, це буде наукою для тебе! Більше ніяких детективних розслідувань, бо я напишу мамі!

І він подався геть, а його шия була така ж червона, як Ронові вуха.

*

Того вечора Гаррі, Рон і Герміона посідали у вітальні якомога далі від Персі. Рон і далі мав кепський настрій, раз по раз ляпаючи чорнилом на своє домашнє завдання з заклинань. Коли він неуважно взявся за чарівну паличку, щоб витерти чергову ляпку, вона підпалила йому пергамент. Спалахнувши, наче пергамент, але від злості, Рон із ляскотом закрив свою "Стандартну книгу заклинань, 2-й курс". На подив Гаррі, Герміона зробила те саме.

— Хто ж то міг бути? — сказала вона тихенько, наче продовжуючи розпочату розмову. — Хто хотів би повиганяти з Гоґвортсу усіх сквибів і учнів маґлівського роду?

— Ану, подумаймо! — вдаючи збентеженість, сказав Рон. — Хто ж це вважає за покидьків усіх учнів маґлівського роду?

Він подивився на Герміону. Герміона невпевнено глянула на нього.

— Якщо ти маєш на увазі Мелфоя…

— А кого ж іще! — вигукнув Рон. — Ти ж чула, як він казав: "Бруднокровці, тепер ваша черга!" Слухай, та варто тільки глянути на його гидку щурячу морду, аби зрозуміти, що то він!

— Мелфой — спадкоємець Слизерина? — скептично мовила Герміона.

— Подивися на його родину, — додав Гаррі, також закриваючи книжку. — Вони всі були в Слизерині, він завжди цим вихваляється. Вони цілком можуть бути нащадками Слизерина. Його ж батько такий лихий!

— Вони могли сторіччями зберігати ключі від Таємної кімнати! — припустив Рон. — Передавати їх від батька до сина.

— Ну… — невпевнено протягла Герміона, — може, й так.

— Але як це довести? — спохмурнів Гаррі.

— Є один спосіб, — поволі вимовила Герміона, зиркнувши на Персі на тому краю кімнати і ще більше стишивши голос. — Це, звичайно, нелегко. І небезпечно, дуже небезпечно. Треба порушити, здається, мало не півсотні шкільних правил.

— Якщо десь за місяць, або й більше, ти надумаєш це пояснити, то скажеш нам, добре? — роздратувався Рон.

— Добре, — холодно озвалася Герміона. — Для цього нам треба проникнути у слизеринську вітальню і поставити Мелфоєві кілька запитань, але так, щоб він не збагнув, що то ми.

— Але ж це неможливо! — здивувався Гаррі, а Рон усміхнувся.

— Ні, можливо, — заперечила Герміона. — Треба тільки дістати трохи багатозільної настійки.

— Що це? — запитали водночас Гаррі й Рон.

— Кілька тижнів тому про неї на своєму уроці згадував Снейп.

— Ти гадаєш, на уроках зілля й настійок ми не маємо іншої роботи, як слухати Снейпа? — буркнув Рон.

— Ця настійка трансформує одну людину в іншу. Подумайте про це! Ми могли б перетворитися на трьох слизеринців. Ніхто б не здогадався, що то ми. Мелфой міг би розповісти нам що завгодно! Може, він і зараз вихваляється десь у слизеринській вітальні, — якби ж ми могли його чути!

— Ця багатозільна штука мене трохи лякає, — насупився Рон. — А що, як ми назавжди лишимося слизеринцями?

— З часом вона втрачає свою силу, — нетерпляче махнула рукою Герміона, — а от дістати рецепт буде дуже важко. Снейп казав, що він є в книжці під назвою "Найпотужніші настійки", яка зберігається в бібліотеці у відділі службової літератури.

На жаль, існував тільки один спосіб узяти книжку зі службового відділу — мати письмовий дозвіл котрогось учителя.

— Ой, нелегко буде пояснити, навіщо нам ця книжка, — засумнівався Рон. — Усі відразу здогадаються, що ми хочемо зробити якусь заборонену настійку.

— Мені здається, — заперечила Герміона, — що, переконавши когось, ніби нас цікавить тільки теорія, ми мали б шанс.

— Ой, перестань, ніхто з учителів на таке не купиться! — скривився Рон. — Хіба якийсь останній дурень.

Розділ десятий

Скажений бладжер

Після прикрої пригоди з ельфами професор Локарт уже не приносив живих істот до класу. Натомість читав учням уривки зі своїх книжок, а іноді відтворював найдраматичніші епізоди з них.

Здебільшого він просив Гаррі допомогти йому з тими театралізаціями, тож Гаррі — хоч-не-хоч — мусив виконувати ролі то простого трансильванського селянина, котрого Локарт вилікував від словоточивого прокльону, то снігової людини з нежитем, то вампіра, який після зустрічі з Локартом не їв нічого, окрім салатів.

На одному з уроків захисту від темних мистецтв Гаррі знову стояв перед усім класом, щоб виконувати роль вовкулаки. Можна було б і відмовитись, але він мав поважну причину не псувати Локартові настрою.

— Ану, Гаррі, голосно завий!.. Чудово! А тоді, ви не повірите, я кинувся на нього, — отак! — збив на землю, — раз! — тримав однією рукою, а другою приставив до горла чарівну паличку! А потім зібрав усю свою силу і виконав надзвичайно складне заклинання "Гоморфус"! Вовкулака жалібно заскавулів, — давай, Гаррі! Пронизливіше!.. О, чудово! — і шерсть раптом зникла, кігті зменшились, і він знову перетворився на людину… Просто, але ефектно! І тепер іще одне село довіку буде прославляти мене як героя, який звільнив бідолашних людей від щомісячних жахливих нападів вовкулаки.

Задзвонив дзвоник, і Локарт підвівся.

— Домашнє завдання: скласти вірш, присвячений моїй перемозі над вовкулакою з Ваґа-Ваґа! Автор найкращого твору отримає книжку "Я — магічний" з моїм автографом!

Учні почали розходитися, а Гаррі подався в кінець класу, де на нього чекали Рон і Герміона.

— Готові? — прошепотів Гаррі.

— Тільки нехай усі підуть, — нервово озвалася Герміона. — Гаразд…

Міцно затиснувши в руці аркуш паперу, вона попрямувала