Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами...

Така відповідь трохи охолодила мене.

— Але ж бо...— почав я знову.

— Це звичайнісінька випадковість, кажу вам,— перебив він мене.— Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років назад однієї туманної ночі я на десять хвилин з’їхав з глузду!

Він урвав мову.

— Ну й що? — спитав я.

— І все.

Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.

— В цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.

— Будьте певні, що мені можна звіритись... Я вмію тримати язика за зубами.

Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.

— А втім,— сказав я,— можете й не розповідати, я не з цікавих. Кінець кінцем, власні таємниці найкраще берегти в собі. Та й звірившись мені, що б ви виграли? Хіба на душі стало б легше,— це якщо я не розбазікаю. А якби я не стримався... Що було б тоді?

Він нерішуче щось пробурмотів. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; мені ж із свого боку зовсім не кортіло дізнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало мені власної уяви. Я знизав плечима й відвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на відбиті у воді зорі. Це був служник Монтгомері. Він почув, як я ворухнувся, і хутко зиркнув на мене через плече, а потім знову втупився очима в море.

Ця, сказали б ви, дрібниця несподівано приголомшила мене. Довкола було темно, тільки біля стерна блимав ліхтар. На коротку мить обличчя цього створіння вигулькнуло

з темряви на світло, але я встиг помітити, що його очі світилися блідо-зеленим вогнем.

Тоді я ще не знав, що людські очі можуть мати бодай червонуватий відблиск. Тому все це видалося мені чимось надприродним. Чорна постать з вогненним зором пронизала всі мої помисли й почуття, і раптом переді мною на якусь хвилину знову ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з’явилось. Я знову побачив перед собою надграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді.

Монтгомері звернувся до мене:

— Я хотів би зійти вниз,— сказав він,— якщо ви надихалися свіжим повітрям.

Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.

Цілу ніч мені верзлося казна що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалися хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.

V.Людина, якій нема куди подітися

Раннім ранком — це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали,— я прокинувся з своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.

Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба — саме сходило сонце — широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.

— За борт їх! — горлав капітан.— Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!

Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п’яний.

— Га? Хто це? — тупо дивлячись на мене, гукнув він, а тоді проблиск свідомості майнув у нього в очах.— А, та це ж містер... містер...

— Прендік,— підказав я.

— Який там у дідька Прендік! — гаркнув він.— Ваше ім’я Заткнипельку. Містер Заткнипельку!

Певно, що нічого було відповідати цій тварюці. Але те, що він далі збирався робити — то вже й зовсім я не міг передбачити. Він простяг руку до трапа, біля якого стояв Монтгомері, розмовляючи із плечистою сивою людиною в брудній синій фланелевій одежі. Людина ця, мабуть, щойно тільки ступила на борт.

— Ос-сюди,— заревів капітан,— ос-сюди, проклятий містере Заткнипельку!

Монтгомері і той прибулець на ці слова обернулися.

— Чого ви хочете? — запитав я.

— Забирайся геть, проклятий містере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть під три вітри, й хутко мені! Ми прибираємо наше судно, очищаємо наше нещасне судно! Ану — за борт!

Зовсім отетерівши, я дивився на нього, через якусь мить мені спало на думку, що це якраз те, що мені потрібно. Перспектива подорожувати далі в товаристві цього лайливого дурня, бувши єдиним пасажиром на судні,— аж ніяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомері.

— Ми не можемо вас узяти,— коротко заявив широкоплечий.

— Не можете мене взяти! — вражено промовив я. Справді, я ще ніколи не бачив такого впертого й рішучого обличчя, як у цього прибульця.

— Вислухайте мене,— сказав я, обертаючись назад до капітана.

— За борт! — ревнув той.— Це судно не для тварин та людожерів, гірших за тварин, куди гірших! За борт, проклятий містере Заткнипельку! Не візьмуть вони вас — однаково будете за бортом,