Курт Воннегут - Галапагос

міг порозумітися хоч з кимось із пасажирів, — що за хвилинку-дві в автобусі стане досить прохолодно. Виконати цю обіцянку він міг.

Вже сутеніло, і він увімкнув фари.

Десь у цей час Перу оголосило війну Еквадорові. Два перуанські винищувачі-бомбардувальники вже були над еквадорською територією — один з ракетою, націленою на радарні сигнали з Гуаякільського міжнародного аеропорту, а другий — на радарні сигнали з військово-морської бази на галапагоському острові Бальтра, цьому лігвищі одного учбового вітрильника, шести кораблів берегової охорони, двох океанічних буксирів, патрульного підводного човна, сухого доку, а в цьому доці — викинутого на мілину ескадреного міноносця. Той міноносець був найбільшим судном усього еквадорського флоту, як не рахувати «Баійї де Дарвін».

Сказав «Мандаракс»:

То був найкращий із часів, то був найгірший із часів, то була доба мудрості, то була доба глупоти, то була епоха віри, то була епоха безвіря, то була пора Світла, то була пора Темряви, то була весна надії, то була зима розпачу, все було перед нами, нічого не було перед нами, ми всі рухалися просто на небеса, ми всі рухалися просто в зворотний бік. Чарїі Діккі'нг (1812 — 1870)

33

Іноді я розмірковую над тим, що сталося б з людством, якби до перших поселенців на Санта-Росалії належали геть усі із запланованого списку пасажирів «Круїзу віку до витоків природи» й команда судна. Щоб там були, звісно, й капітан фон Кляйст, Хісако Хірогуті, Селіна Макінтош та Мері Хепберн, але замість дівчаток канка-боно — моряки й офіцери, а також Жаклін Кеннеді-Онассіс й доктор Генрі Кіссінджер, Рудольф Нуреєв і Мік Джеггер, Палома Пікассо й Уолтер Кронкайт, Боббі Кінг, Робер Пепен, цей «найкращий шеф Франції», і, звичайно ж, Ендрю Макінтош, Дзендзі Хірогуті та багато-багато інших.

Острів витримав би стільки людей, хоч і ледве-ледве. Була б, гадаю, боротьба, були б бійки, може, й убивства, якби забракло їжі чи води. І дехто, мабуть, міркував би собі, що природі чи ще там комусь було б вельми до вподоби, якби він вийшов переможцем. Та з погляду еволюції їхнє виживання не варте було б ламаного шеляга, коли б вони не розмножувались, а більшість жінок у списку пасажирів уже вийшли з дітородного віку, отож навіщо було за них боротись?

Перші тринадцять років на Санта-Росалії, поки не досягне зрілості Акіко, єдиними жінками дітородного віку будуть, по суті, незряча т'еліна, Хісако Хірогуті, яка на той час уже народить дитину, всю вкриту хутром, та ще троє нормальних. Тож мабуть, усіх їх запліднили б переможці, навіть усупереч їхній волі. Але кінець кінцем, гадаю, не було б великої різниці, які саме самці стали б запліднювачами-Мік Джеггер, доктор Генрі Кіссінджер, капітан чи якийсь юнга. Людство нині однаково було б майже таким, яким воно є.

Зрештою, вижили б усе одно не найзавзятіші борці, а найуміліші рибалки. Такі-от справи тепер на островах.

Були ще живі омари, виловлені біля узбережжя штату Мен, — теж на волосину від того, щоб випробувати Галапагоським архіпелагом свою здатність вижити. До того, як «Баійю де Дарвін» було розграбовано, їх налічувалося дві сотні, і вони сиділи в резервуарах із солоною водою та штучною вентиляцією, які стояли в трюмі.

Води навколо Санта-Росалії були для них напевно достатньо холодні, але, мабуть, надто глибокі. Про цих омарів можна було сказати так: вони схожі на людських істот тим, що, коли голодні, можуть їсти майже все.

І капітан фон Кляйст, коли вже геть постарів, бувало, згадував про тих омарів у резервуарах. Чим старішим він ставав, тим яскравіші були його спогади про давноминулі події. Одного разу після вечері він розважав Акіко, пухнасту доньку Хісако Хірогуті, науково-фантастичною розповіддю, на початку якої менські омари таки потрапили на острови; потім нібито минув мільйон років, — а він тепер справді минув, — і ось омари стали домінуючим видом на планеті, і побудували міста, й театри, й лікарні, і створили громадські транспортні засоби, і так далі. Вигадані ним омари грали на скрипках і розкривали злочини, виконували мікрохірургічні операції й записувались у клуби книголюбів тощо.

Мораль розповіді полягала в тому, що омари чинили точнісінько те саме, що й людські істоти, тобто цілковитий розгардіяш в усьому. Всі вони прагнули бути простими омарами, особливо після того, як не стало людських істот, схильних варити їх живцем.

Тільки на це вони й могли скаржитись насамперед — на те, що їх варили живцем. І тепер вони, не бажаючи й далі кипіти живцем, мусили організовувати симфонічні оркестри й таке інше. Персонажем, від імені якого капітан вів усю розповідь, був низькооплачуваний другий валторніст Омарвільського симфонічного оркестру, чия дружина щойно втекла до хокеїста-професіонала.

Вигадуючи свою історію, він і не думав, що людство повсюди вже на межі вимирання, тоді як інші форми життя, якщо вони прагли домінувати, зустрічали дедалі меншу протидію. Капітан ніколи про це не дізнається, як і ніхто інший на Санта-Росалії. А я, говорячи про домінуючі види, маю на увазі лише перевагу одних великих форм життя над іншими великими формами. Бо, правду кажучи, найпереможнішимина цій планеті завжди були мікроорганізми. Хіба траплялися такі сутички між Давидами та Голіафами, щоб переміг Голіаф, хоча б один раз?

А на рівні великих істот тодішні омари, явні борці, були все ж поганими претендентами на те, щоб явити собою таке саме хитромудре поєднання творчих і руйнівних начал, як людство. Якби в саркастичній капітановій казочці замість омарів фігурували восьминоги, то вона, може, й не була б така смішна. Тоді, як і тепер, ці плюскотливі створіння мали досить розвинений мозок, головною функцією якого було керувати своїми вельми рухливими щупальцями. І в цьому їхня ситуація, можна вважати, була схожа на людську, тільки замість щупалець люди мали рухати руками. Очевидно, восьминогів мозок міг би здатися й на щось більше, ніж керувати кінцівками та ловити рибу.

Та ще треба знайти такого восьминога чи, коли вже на те пішло, якусь іншу тварину, що не була б цілком задоволена таким заняттям, як збирання корму, і могла б затьмарити людину з її невгамовними жадобою та амбіціями.

Щодо повернення чи відродження людини, яка б знов почала користуватися всілякими знаряддями, споруджувати будинки, грати на музичних інструментах і таке інше, то тепер їм довелося б робити це хіба що дзьобами, бо руки в них перетворились на плавці, де кістки скуті й майже нерухомі. На кожному плавці є п'ять суто декоративних ґуль, що прикрашають його й приваблюють представників протилежної статі під час спаровування. Ці