Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

чула ще від своєї бабці: усі чоловіки однакові. Я подумала, що ви вчинили так, як вчинив би на вашому місці кожен чоловік. І я зрозуміла, що даремно на вас розгнівалась. Це все одно, що розгніватися на холодний сніг — теплим він ніколи не стане.

З Академічної ми завернули на Чайковського і вийшли на Стефаника. Перехожі кидали на нас свої зацікавлені погляди: сорокарічний пан із сімнадцятилітньою панною попід руку— не надто звична картина для Львова. Можливо, десь у Парижі чи на Гаваях це було б нормою, але тут викликало роздуми. Дехто навіть озирався. І було чого: на татуся з коханою донечкою ми мало скидалися. Зустрічалися й знайомі, вони особливо прискіпливо озирали мою супутницю, а мені кидали підбадьорливі погляди. Мар’яна від того всього тільки виразно кайфувала. Я спробував змінити тему розмови:

— Ти справді не пишеш віршів?

— Я відчуваю поезію. Хіба цього не досить?

Мені не сподобалася її відповідь. Я стенув плечима і промовчав. Кілька хвилин ми йшли мовчки, аж поки не опинилися в парку навпроти університету. Боже мій, як давно я не прогулювався з панночкою вечірніми алеями! Все по кнайпах та по кнайпах. А скільки часу минуло, відколи я востаннє цілувався на лавочках? Тепер це все можна робити просто на вулиці.

— Скажіть, ви в кого-небудь зараз закохані? — спитала вона ні сіло ні впало.

«Я закоханий в тебе», — крутнулось на думці, але шосте чуття підказало, що цей варіант пролітає. А що, коли я скажу правду? Кажуть, правда людину ушляхетнює.

— Закоханий.

— По-справжньому?

«А я інакше не вмію». Хе-хе, це ми також прибережемо для когось іншого. Якась диявольська сила спокушала мене знову говорити правду.

— Ледве чи це по-справжньому. Просто мені потрібен цей стан закоханості. От я його й створюю собі. А минає якийсь час, і не лишається від кохання навіть запаху. Потім, бувало, згадуєш ту, яку кохав, про кого думав, і дивуєшся — як я міг взагалі її любити?

— Але ж вам хочеться закохатись по-справжньому, так?

— Знаєш, по-справжньому я вже давно закоханий в істоту, якої зустріти не можу. Можливо, її й не існує в природі. А можливо, вона десь є, але ми не можемо зустрітися. Не перетинаємося.

— Хто вона? Як вона виглядає?

— Вигляд її не має суттєвого значення. Щось мусить бути внутрішнє, що поєднає нас. Щось таке, для чого слова будуть зайві.

Якби вона в цю хвилю сказала: «Ви зустріли її. Це я!» — гадаю, мурашки б мені побігли по спині. Відтепер я перестав її сприймати як щось реальне, щось, що живе і належить цьому світові. Мені здалось, що я розмовляю з кимсь, кого невідомі сили навмисне послали до мене на розвідку.

— А вам не здається, що ви граєте переді мною роль ідеального письменника? Ви ж не такий насправді. Це для вас вигляд не має суттєвого значення? Ніколи не повірю.

— Ти даремно кпиш. Коли я кажу, що вигляд не має значення, то це означає, що для мене не має значення колір волосся або очей, величина бюсту чи сідниці, ноги худі чи припухлі й таке інше. Безліч інших чоловіків тобі точно визначать, хто їм найбільше подобається: брюнетки чи блондинки. А я — ні. Я ніколи не марив такою, як Клавдія Шифер, бо всі мо-дельки дурні, як корки від шампана. Я в цьому мав змогу не раз переконатися, беручи участь у журі на конкурсі місок. Дівчина, яка має ідеальну фігуру, уже не здатна злетіти вище своєї дупи. Може, вона й хоче це зробити, але дупа не пускає.

— О, як цікаво! А я ж усе думаю: яка сила несе мене все вгору і вгору, а то, виявляється, неідеальна фігура. Отже, ви не розчарували мене. Я склала собі таке уявлення про вас, що ви здатні на великі почуття... Я не знаю, як це сказати... але ви не той, за кого намагаєтесь себе видати... Ви інакший. Мені здається, вам краще залишитись самому. Як Ніцше.

— Я не можу бути сам. Мене це гнітить.

— Але ви мусите писати, а не гаяти свій час на жінок. Вони ж не коштують цього. Та, яку ви кохаєте, або з’явиться, або не з’явиться. Пошуки її — марнування часу. А більшість жінок — потвори.

Ці слова різонули мене так гостро, що я спалахнув.

— Що ти кажеш? Ти ж сама — жінка!

— Так. І я потвора. Тільки я усвідомлюю це, а всі інші — ні.

Чогось подібного з жіночих вуст мені чути не доводилось.

Скільки їй років? Сімнадцять? Сорок? Сто? Триста? Чи тисяча?

— Я потвора, і ви це зрозумієте. Згодом.

Сутінки заволікали все довкола, і слова її звучали моторошно. Я не знав, що маю далі з нею чинити. Взяти пляшку шампанського і сісти на лавці? Далі запропонувати брудершафт і цьомка в бузю? Потім обняти, другою рукою погладити волосся, ковзнути нижче — до персів. Все це було, було... Чомусь мені не хотілося проробляти всю цю бліц-програму саме з нею. Але й розмова починала гнітити, бо ні до чого не вела. Я з жалем подумав про дівчину, яка зараз чекала мого дзвінка. Ми мали зустрітись, щоб разом їхати до мене. А там усе просто і звично. Вона вбере халатик, ми повечеряємо, подивимось якийсь детективчик і спалахнемо любов’ю на годинку-півтори. Вона спитає: «Любиш мене?» Я відповім: «Люблю». Вона скаже: «Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що з собою зроблю». Я відповім: «Я ніколи тебе не кину». Бо слова нічого не коштують — це як гра в карти: кладеш відповідне слово саме на те місце, де воно очікувалося співрозмовником. Слів так багато, що на всіх вистачить. «Мої батьки запросили тебе до нас в неділю на обід», — скаже вона. «Добре», — зітхну я. Скільки вже тих обідів було з різними батьками, що й цей переживу. «Вони так хвилюються», — скаже вона і з надією подивиться в мої очі. Але тут я змовчу. Деколи слід робити пас. Коли