Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

читаю нічого. Я ж покинув співробітництво в усіх виданнях. Знаєш? К чорту! Думаю засісти на селі на все. Для дітей це просто рятунок. Андрійка готуватиму дома, а іспити хай що-року тримає екстерном. А живе хай на селі.

Що-разу, як він вимовляє це ім'я, в мені щось неприємно тьохкає, й я з неприємностю почуваю на собі руку Сосницького. Я з ним не згоджуюсь, — виховання дітей поодиноко робить їх нерішучими, негромадськими. Але я мовчу. Він — батько, а не я. Його діло!

Альтанка собі як альтанка, але Сосницький захоплений усім: і густим плющем, і маленьким столиком, і ковпачками на свічках, довкола яких без ладу в'ються метелики. Він нюхає повітря, що пахтить рестораном, і на його лиці розливається чисте зворушення. Лоно природи, фізична праця та справжнє призвання людини, мабуть, трошки остогидли йому, й він щиро тішиться містом. А, може, й це зворушення все через те саме почуття перероджености?

— Ей! Псс! Чаек! Ти що ж це, серденько, не по формі подаєш? Льодку, льодку давай! Швиденько!

Йому приємно погукувати, робити шамотню, наливати. Поганенька музика струнної оркестри, що грає десь за нашою альтанкою, немов підбадьорює його. Він підспівує, похитується в такт усім тілом, пристукує ножем по склянці. І час-від-часу обіймає мене, силує пити, їсти, знов пити. Я сумлінно виконую всі його бажання й п'ю чарку за чаркою.

Часом повз двері нашої альтанки, повихуючи клубами й тоненько наспівуючи, помалу проходять «дівчатка». Деякі зазирають до нас і зупиняються з вичікуючою й роблено-нахабною усмішкою. Але Сосницький махає на них руками і кричить:

— Киш, киш! Гетьте к лихій годині! Без «надобності!» Правда, Яшуню? Ми вдвох собі! Нікого нам сьогодні не треба. Вип'ємо!

Я п'ю, а він од піднесення забуває й говорить, говорить, говорить.

— А знаєш, Яшуню, ти тепер якийсь инший! — раптом хитро зазирає він мені в лице. — Їй-бо! М'ягенький та сумирненький, як малесеньке ягнятко! Бачив колинебудь ягнятко? Ні? В мого батька цілі отари. От такенькі, крихітні родяться! Мордочки в них ніжні, оченята пукаті, і плохенькі-плохенькі. Так, і здається, що ти от-от зробиш: ме-е-е!

І він жалібно та здивовано показує це «м-е-е» і сміється.

— Ні, ні, не вдавай мефістофельску усмішку! Все-одно, — не повірю. І Соні розкажу. «Гей, нема вже нашого, Сонічко, Мефістофеля, — саме ягнятко зосталося». Хто це тебе так, серденько, спаскудив, га? Чи не та таємна дама, з якою ти в Крим подорожував? Признавайся!

Чи через вино, чи через що инше, розмова ця мені дуже подобається, хвилює, і Сосницький здається милим, сердечним, дотепним. Я навіть ніжність почуваю до його.

— Вона, вона! — сміюсь я й обіймаю його. — Давай вип'ємо за неї!

— З насолодою! Наливай! Стій! Я! Тримай склянку! Ех, Яшуню!.. А знаєш що? — раптом щось приходить йому на думку, і він навіть пляшку підносить догори. — Приїжджай з нею до нас у Конопате! Га? Яшуню, серце, Мефістофелю! Га? Приїдеш? Приїдеш?

Він жадібно, благаюче, навіть скривившись усім лицем, тягнеться до мене. Через щось ця ідея здається йому дуже гарною й важною для його.

— Не можу, Дмитре. Не можу, мій любий!

— Та чому? Чому? Що не вінчані? Якове, за кого ти нас маєш? А батько радий буде, запевняю тебе.

Ах, дурненький, ах, милий: не вінчані!..

— Ні, Дмитрику, ні! Не можна! Ще не можна. Вип'ємо!

— Ех, шкода! А Соня яка рада була б! Я казав їй про… даму. Дуже раділа за тебе. «Ну, слава Богу», каже, «тепер він уже знайде себе». Ну, та хай так! Спасибі їй, твоїй дамі, і за це. Вип'ємо за її здоров'я. Бери! Смали!

І знову я п'ю, а він становить свою склянку на стіл, обіймає мене за плечі, зазирає мені майже в рот і каже:

— Ех, Якове! Та ти ж золота людина. Ти — розумний, красунь. Правда, правда, Яшо, від щирого серця кажу, ти не смійся! Тебе ж жінки, поганець ти, он-як люблять! І варто. І варто. Ти знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолоґ. Хай тобі всячина! Слово чести! А енерґія! Скажеш, енерґії мало в тебе? Бугай щодо енерґії. А ущіпливість твоя? Га? Яшуню, дозволь мені поцілувати тебе від усеї душі. Яшуню, ти забудь усе, що було! Все це — наслідок нещасливого непорозуміння. Ти — найблагородніща людина, яку я знав колинебудь. Вип'ємо, Яшуню, за тебе, за самого тебе!

От-така бестія! Адже сам ні однісінькому свому слову не вірить; сам знає, що ні одної цеї якости я не маю, а бреше й підлещується без ніякого сорому. А я бестія вдвоє: знаю це, а все ж таки мені приємно. Знаю, що підлещується з якоюсь метою, а задоволено сміюсь.

Він поважно, серйозно наливає мою склянку, бере свою й цокається. І знов я бачу, що він не п'є, а стежить за мною і свою склянку ставить за пляшку. Я почуваю чудний ляк, але таксамо сміюсь.

Раптом Сосницький присуває щільно до мене свого стільця й сідає майже спиною до столу, а лицем до мене. Моя голова горить од вина, і мій череп неначе оббито клепками. Я відкидаюсь на спинку стільця, засуваю глибоко в кишені руки й витягаю ноги під столом. Побачимо, що з цього вийде!

Сосницький спірається ліктями на стіл і, не зводячи з мене очей, якийсь час сидить мовчки, немов збіраючися з думками. Я почуваю, що він зараз заведе розмову про щось важне, й мені стає смішно. Я хляпаю його лівою рукою по коліні й кажу:

— Ну, чого витріщив очі?

Сосницький зітхає й затуляє долонею очі. Потім, не міняючи пози, каже тихо:

— Якове, можеш ти бути зо мною щирим?

— Можу, Дмитрику.

Він пускає руку й дивиться на мене, чи я кажу це свідомо та з розумом. Я ж не можу не посміхатися. Знаю, що треба б серйозно дивитись йому в вічі, хочу цього, але не можу, — посміхаюсь.

— Ні, Якове, я тебе дуже прошу…

— Та ти не питай! Можу! Кажу тобі. Ну?

— Добре! Я вірю. Буду питати.

Він дуже тре рукою молочно-біле чоло й одразу починає:

— Ну, хай буде! Так от… Але насамперед май на увазі, що з Сонею в нас усе дуже добре. І знай, що вона мені все розказала. Розумієш? Усе!

Він із притиском і владно, немов гіпнотизуючи мене, впивається в мене очима.

— Розумію. Ну?

— Ну, так от… Я хочу, щоб і ти мені все розказав. Можеш?

Клепки на черепі заваджають мені бути самим собою. Я знизую плечима і з веселим непорозумінням відповідаю:

— По-перше, голубчику,