Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

шталмейстер звелів конюхам пускати коней одного по одному, щоб вони пройшли чвалом повз трибуни до стовпа і щоб усі могли їх роздивитися. На старті вони майже не стояли, бо одразу вдарив дзвін, і ось вони вже ген по той бік поля, заходять усі вкупі на перший поворот, мов табунець іграшкових коників. Я дивився на них у бінокль і бачив, що Ксар помітно відстав, а перед веде один з гнідих. Вони виписали стрімку дугу на повороті й погнали чвалом повз трибуни, і коли вони порівнялися з нами, Ксар був добре позаду, а той Кіркубін уже попереду й ішов рівно. Ото страх, скажу я вам, коли вони мчать повз тебе, а тоді ти бачиш, як вони віддаляються і все меншають, меншають, і проходять купою поворот, а потім знову розтягуються низкою, а тебе дедалі дужче пориває лаятись, кричати, лементувати. Аж ось вони поминули останній поворот і вийшли на пряму, і Кіркубін був набагато попереду. Всі дивилися розгублено і якось безпорадно повторювали: «Ксар… Ксар…», а вони стрімко наближалися, і раптом, вихопившись із того тлуму, в окуляри мого бінокля вдарила жовтава блискавиця у вигляді конячої голови, і всі враз заволали, мов навіжені: «Ксар! Ксар!» А Ксар мчав так, що я ще зроду не бачив, і вже наздогнав Кіркубіна, який ішов не гірше за першого-ліпшого вороного скакуна, що його чимдуж підхльостує жокей, і якусь мить вони йшли голова в голову, хоча Ксар, з отим своїм потужним скоком і витягненою вперед шиєю, здавався чи не вдвічі стрімкішим, — але до фінішного стовпа вони так і прийшли голова в голову, і коли на щиті з'явилися номери, то перша була двійка, а це означало, що переміг Кіркубін.

Я весь тремтів, у голові наче стуманіло, і, затиснуті в натовпі, ми спустилися вниз, де мали виставити, скільки плати-тимуть за Кіркубіна. Як по правді, то, захопившись перегонами, я зовсім забув, які великі гроші заклав на Кіркубіна мій старий. Мені страшенно хотілося, щоб переміг Ксар. Та тепер усе минуло, і я був радий, що ми виграли.

— Чудовий був заїзд, правда ж, тату? — мовив я.

Він якось дивно позирнув на мене.

— Еге, Джордж Гарднер — чудовий жокей, — відказав він.— Треба бути справді добрим жокеєм, щоб не дати тому Ксарові прийти першому.

Я, звісно, весь час відчував: щось воно не те. Та коли мій старий отак навпростець про це сказав, усю мою радість наче вітром здуло, і я вже не радів навіть тоді, коли виставили цифри й дзвоник сповістив, що починається виплата, і ми побачили, що за Кіркубіна дають шістдесят сім з половиною до десяти. Усі довкола повторювали: «Жаль Ксара! Жаль Ксара!» — а я собі думав: от якби я був жокеєм і їхав на ньому замість того сучого сина! Аж дивно було, що я подумки назвав Джорджа Гарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й саме він підказав нам переможця, і все-таки як на мене, то він і справді сучий син.

На тих перегонах мій старий загріб чималу купу грошей і тепер частіш бував у Парижі. Коли наші виступали в Трамбле й поверталися назад до Мезона, він просив спинитися в місті, і ми з ним виходили, сідали за столик перед Cafe de la Paix й дивилися на перехожих. Сидіти там було весело. Повз тебе суцільним потоком ідуть люди, а вуличні продавці підходять до столика й пропонують всяку всячину, отож я любив сидіти там зі своїм старим. Саме тоді нам було по-справжньому весело. Ходили там продавці з іграшковими зайчиками, що кумедно стрибали, коли натиснути на грушу; декотрі продавці спинялися біля нас, і мій старий жартував з ними. Він говорив по-французькому так само вільно, як і по-англійському, й усі ті люди його впізнавали, бо жокея одразу видно, а до того ж ми завжди сідали за той самий столик, і вони звикли бачити нас там. Ходили хлопці, що продавали шлюбні газети, й дівчата, що продавали гумові яєчка, з яких, коли стиснути їх у руці, вигулькував півник; а ще був там один схожий на хробака старий, що показував усім листівки з краєвидами Парижа, і їх, звісно, ніхто ніколи не купував, і тоді він показував, щб в тій пачці на споді, а там були все соромітні листівки, й багато хто перебирав їх і купував.

Та й до біса ж усякого дивовижного люду там крутилося. Трохи пізніше з'являлися дівчата, шукаючи, хто б повів їх повечеряти, вони озивалися до мого старого, а він жартівливо відказував щось по-французькому, і вони гладили мене по голові та йшли собі далі. А одного разу до сусіднього столика сіла якась американка з малою дочкою; вони їли морозиво, а я не спускав очей з тієї дівчинки, бо вона була страшенно гарна, і я усміхнувся до неї, і вона теж до мене всміхнулась, але тим усе й скінчилося: я більш ніколи їх не бачив, хоча й виглядав щовечора, чи не з'являться вони знову, й вигадував різні способи, як до неї озватися, й міркував собі, чи дозволить мені її мати, коли ми познайомимося, взяти її з собою на перегони до Отейля чи Трамбле. А втім, нічого путнього з того, мабуть, однаково б не вийшло, бо, як я пригадую, мені здавалося тоді за найліпше заговорити до неї так: «Пробачте, чи не дозволите підказати вам, хто переможе сьогодні в Енг'єні?»— і, зрештою, вона б могла прийняти мене за шахрая і не повірити, що я справді хочу порадити їй, на якого коня закладатись.

Отак ми сиділи, було, з моїм старим у Café de la Paix, і офіціант дуже упадав коло нас, бо мій старий пив віскі, що коштувало п'ять франків, отож коли наставав час лічити блюдечка, набігали добрі чайові. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий так багато пив; але тепер він зовсім не виступав, а до того ж казав, що віскі підтримує сталу вагу. Та я помітив, що він однаково набирає тіла. Від своєї мезонської компанії він одколовся, і йому начебто подобалось сидіти так на бульварі вдвох зі мною. Але тепер він щодня спускав гроші на перегонах. І після кожного програшу ходив сам не свій, аж поки ми сідали за наш столик і він випивав першу чарку — тоді йому враз легшало на душі.

Сидить, було, читає «Парі-спорт», а тоді визирне з-за газети й питає: «Де ж твоя любка,