Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

цивільника Віталія і попросила підтвердити: чи правда, що її участь в експедиції зумовлена перш за все інтересами університету? І зовсім не до речі пригадала цивільника Миколу Івановича. Вона й Зарудного хотіла пригадати — та в цьому вже не було потреби, бо Віталій закивав і негайно пояснив шановній Валентині, що Лідія Зарудна — науковий працівник і залучати її до допоміжної роботи можна лише за її згодою…

Валя здивувалась. Валя спохмурніла; Валя, ймовірно, зробила щодо Лідки якісь неприємні, далекосяжні висновки, в усякому разі, погляд її свідчив багато про що.

Лідка вдала, що не помічає цього погляду.

Після сніданку зібралися на першу планерку. Худорлявий Саша виявився професійним водолазом та інструктором із підводного плавання. Лідка чомусь підозрювала, що це не єдина Сашкова професія.

І Віталій, і Петро Олегович мали, виявляється, певний досвід занурення з аквалангом. Цілу годину було витрачено на інструктаж із техніки безпеки — на початку циклу дальфіни рідко нападають на людей, навпаки, можуть виявляти приязнь і зацікавлення, однак Саша категорично наполягав, щоб за найменшої підозри щодо наближення «цих тварюк» аквалангіст одержував сигнал до евакуації.

Склали план роботи на найближчі дні. Підписались по черзі на неприємного вигляду паперах («Прослухав… Попереджений… Обізнаний…»). Іще раз розподілили давно розподілені функції. Лідка одержала в своє користування «лабораторію» — колишню, певно, комору, кімнатку з цементною підлогою та столом із дощок, зі страшним чорним кабелем на підлозі (електростанцію привезли з собою, на вигляд вона була як огидна вантажівка з величезними опуками, з тюремними решітками на фарах).

Лідка чудово розуміла, що лабораторної роботи на двох не вистачить. Микола Іванович був, мабуть, єдиним начальником, який правильно розумів Лідчину мотивацію. Решта щиро вважали, що дружину Зарудного-молодшого взяли в експедицію для того, щоб не сумував Ярослав Андрійович. І для того, щоб позасмагати на скелях. І для того, звісно, щоб допомогти Валі по господарству…

Лідка похмуро всміхнулась. Славко не знав, до чого ця посмішка, але скривився, як від кислого.

Удвох вони розібрали контейнер. Щохвилини звіряючись із «супровідником», установили прилади, все перевірили й підімкнули; сьогодні ввечері Петро Олегович запише у себе в щоденнику: «Перший день експедиції. Готовність до роботи. Трохи ускладнює ситуацію початок шторму близько трьох балів… Прогноз погоди — загалом сприятливий».

На задньому подвір’ї колишньої крамниці лежали під накриттям велосипеди. Близько десяти. З пробитими покришками, в плямах облізлої емалі, різною мірою іржаві.

— Ого, — сказав Славко, крутонувши колесо. — Можна, в принципі, полагодити кілька… зручно було б.

— Ні, — сказав технік Сергій. — Я дивився вже, нічого тут не вийде, сміття, брухт.

Лідка стояла поруч і все чула.

Господарі цих велосипедів пішли у Ворота й не повернулись. Можливо, вони досі живі — ТАМ, у місці, про яке в неї самої лишилися тільки уривчасті, моторошні спогади. Там, де немає часу і серце б’ється так, що від удару до удару встигаєш повірити, ніби давно помер…

А їхні велосипеди пережили мригу. І ось уже кілька років іржавіють на березі, а діловитому Славкові навіть на думку не спадає, що без дозволу брати чужу річ — негарно…

Вона струснула головою. Маячня, звісно, мешканцям Рассморта велосипеди давно не потрібні. А Славка вона ладна звинуватити в будь-яких гріхах — за його нічне сопіння, за його важкі погляди, за те, що він син Андрія Ігоровича.

Після обіду над руїнами селища пройшовся армійський вертоліт. Повисів, оглушуючи гуркотом, розвернувся й забрався в бік райцентру. Лідці згадався той хлопець, майже її одноліток, який до останнього прикривав рассмортців від нашестя з моря. Приїжджим показували залишки його гелікоптера — хвіст, що стирчав із купи уламків. Тіло, точніше, те, що від нього лишилось, рік тому витягли з великими труднощами й поховали у хлопця на батьківщині, десь на півночі країни, де немає ні моря, ні дальфінів…

Лідка повела плечима. У тих краях «переваги» глеф’ячого нашестя щедро компенсуються виверженнями вулканів, причому якщо від дальфінячих личинок іще можна втекти, то потоку лави уникнути складніше.

Море надвечір розхвилювалось остаточно. Про те, щоб вийти на катері, не могло бути й мови; Петро Олегович і цивільник Віталій стояли біля причалу (новенького, збудованого близько місяця тому) і по черзі сперечалися про щось із підводником Сашею.

— Ну що, Лідо? — Біла футболка з жовтою мишею на грудях робила цивільника Віталія молодшим, ніж він був насправді, а бути привабливим йому належало за штатом. — Якщо погода не зміниться, то на нас чекає мінімум тиждень спокійних пляжних днів…

— Віталію Олексійовичу, — сказала Лідка, зараз перестрибуючи через кілька передбачуваних реплік. — У мене розмова до вас… і до Петра Олеговича, — додала вона, зустрівши здивований погляд формального керівника експедиції.

Море не бажало заспокоюватися ще чотири дні. Хвилі приходили й перекидалися, змушуючи здригатися важкі брили на березі; хвилі відступали, тягнучи за собою купи дрібної й великої гальки, і звук, який при цьому виходив, був радше вищанням, аніж гуркотом.

Серед гальки часто траплялося скло. Скалки, витерті морем, гладенькі мутні намистини.

Лідка часто ловила на собі погляди. Уважно, гостро придивлявся цивільник Віталій. Недовірливо поглядав Петро Олегович. Із відвертою неприязню зиркала Валя — і лише Славко, законний Лідчин чоловік, уперто дивився вбік.

Ночі стояли безвітряні й теплі, і Славко влаштувався спати на березі, під відкритим небом. Такий романтизм ні від кого не сховався й нікого не обдурив — тепер Валя дивилася на Славка з відвертим співчуттям, а Лідка ледве стримувалась, щоб не озирнутися, почувши шепіт за спиною. Час минав, справжньої роботи не було, експедиція засмагала.

Потім шторм затих — за одну ніч, і, вийшовши вранці на берег, Лідка розкрила рота — обрію не було видно, море зовсім невідчутно переходило в небо, а тому весь світ здавався круглим, каламутним, як відшліфоване хвилями скельце.

Із ангара витягли катер. За допомогою лебідки спеціальними рейками спустили на воду.

То далі, то ближче від берега стирчали з води рештки хвилерізів. Верхній край Воріт не надто від них відрізнявся — Лідка сама, без підказки, відрізнила його від інших каменів, але не змогла пояснити, за якою ознакою.

— У міру можливостей, Лідо, — сказав їй тоді Віталій Олексійович. — Лише в міру можливостей. Мета експедиції — провести комплексні дослідження, а не створити тобі умови для самореалізації. Основна твоя функція — та, що записана в штатному розкладі. Ти лаборант… Крім того, вибач, але на те, щоб навчати тебе підводного плавання, немає часу. Ти коли-небудь бачила акваланг?

— Я закінчила курси при інституті фізкультури, — сказала вона, не змигнувши оком. — Маю досвід занурення і