Борис Опанасович Комар - Диваки

у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір.

Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату.

“У сад ідуть”, — здогадався Олег.

Коли школярі поминули двір, Олег залишив віконце й знову ліг на черені.

І перемога не принесла радості, усі поодверталися. Вважають його, мабуть, за негідника…

“Стривай! — підвівся раптом Олег. — А що коли?.. Авжеж, авжеж, так і зроблю!..”

Миттю злетів із печі, почав швидко одягатись.

— О! Куди ти? — спитала мати.

— Треба, мамо, треба… — мовив заклопотано й вискочив з хати. “Що з ним сьогодні коїться? — здвигнула плечима. — Як неприкаяний”.

Вхопивши на ганку мітлу, Олег вибіг за ворота, крикнув щосили:

— Хло-опці!

Вони зупинилися.

— Підожді-іть мене! — замахав мітлою.

Стояли, перезираючись здивовано.

Олег, провалюючись по коліна в снігу, мчав до гурту. Як наздогнав, одразу й підступив до Миколи. Задиханий, розчервонілий.

— І я з вами піду! — випалив рішуче. — Ти, Миколо, на мене не гнівайся… І ви, хлопці… Ну, вийшло так… Тоді не подумав… Одне слово — ти, Миколо, їдь на районні змагання.

Микола хотів щось заперечити, та Олег не дав, схопив його за руку:

— І не відмовляйся! Ти ж краще за мене біг. Законно! Я так і Петру Денисовичу скажу. Тільки дивись, там уже не шукай собі якихось нових дверей…

Хлопці зареготали. Посміхнувся й Микола. А в Олега мовби відлягло од серця тієї миті все прикре та гірке. У сад ішли Микола і Олег поруч.

ДІДУСЕВІ ТА БАТЬКОВІ СПОГАДИ

Миколина мати, тітка Марія, сказала Сашковому батькові: дідусь Артем просив зайти до нього. Батько подумав, що він, як і раніше, кличе полаяти за пияцтво, і не пішов. Та коли довідався, що дідусь занедужав, узяв із собою Сашка і того ж вечора подався.

Раніше дідусь Артем майже ніколи не хворів. Хіба що іноді взимку простудиться або в попереці йому заколе. Проте й тоді не скаржився на свою недугу. Бабуся сама запримітить, скаже:

— Ти, Артеме, ліг би та полежав, воно й пройде. Де там — і слухати не хоче.

— Чого б це я лягав? Бачила, які гори снігу навергало? Треба кругом хати від стін поодкидати.

— Я сама одкидаю, — вона йому.

— Е-е… — махне рукою. — Порайся біля печі.

У дідуся був свій метод лікування — праця. Не визнавав ані лежання, ані ліків: усяких аспіринів, пеніцилінів, кальцексів… Хіба що вип’є на ніч кухоль калинового відвару, залізе на жарку піч — дивись, наступного дня встає цілком здоровий.

Лише одного разу зборов його грип, що лютував у селі. Бабуся налякалася, хотіла покликати лікарку, але дідусь не дозволив.

— Нема чого їй даремно голову морочити, нехай дітлашню лікує.

Три дні не злазив із печі, все пив калиновий відвар. Аж на четвертий устав.

Як ступили у двір, бабуся саме вийшла з сарая — доїла козу.

— Давно захворіли? — спитав батько, не вітаючись.

— Він не хворий, — мовила скрушно бабуся.

— Що ж із ними?

— Зістарився уже… — зітхнула.

І далі розповіла, як усе сталось.

Помітила: з минулої весни дідусь почав втрачати силу. Піде в гай укосити козі — коса його не слухається, тільки толочить траву. Сокиру візьме, також неладно виходить — не теше. Повного відра й то не витягне з колодязя. Сердиться, бубонить, але хіба тим поможеш… Літом у саду наче поздоровішав. Усю осінь, зиму — нічого. А це, як знову на весну повернуло, потягло його туди ж, до саду. Хотів подивитись, як дерева перезимували. І так находився там по тванюці, що ледве ноги додому приволік.

— І чого це ми тут розбалакались? Ходімо в хату, — сказала бабуся.

Надворі потемніло, а в хаті й зовсім сутінки.

— Це ти, Павле? — стиха озвався на ліжку дідусь.

— Я, — підійшов батько.

Дідусь силкувався підвестися.

— Лежіть, лежіть…

Батько сів біля нього на ліжку, Сашко — поруч на стільці. Дивно Сашкові бачити дідуся лежачим. Скільки пам’ятає, — був завжди в праці. Або копає город, або косить, або колоду теше, або тин переплітає… Щодня лягав спати пізніше за всіх, а вставав перший. У неділі й свята не знав спочинку. Зберуться, бувало, родичі, сусіди, сядуть за стіл. І він примоститься на часинку скраєчку лави, перекине чарку за здоров’я гостей, закусить так-сяк і знову щось лагодить чи майструє.

Розповідали односельчани — Сашко не раз чув: навіть у фронтових окопах, як забрали його ще за царя в солдати, і там не міг усидіти без діла. В години затишшя видовбував з дерева ложки. Повернувшись поранений з війни, привіз цілу торбину тих ложок. Усіх родичів обділив.

Після революції, як одержали землю, вся родина працювала в полі. Дідусь же обладнав собі в старій похиленій повітці кузеньку і заходився ковалювати, бо в селі не стало коваля — загинув на війні. Почали організовувати артіль — перший записався до неї, так само ковалював, тільки тепер у колгоспній кузні. За гітлерівської окупації дідусь не схотів працювати на ворогів, прикинувся слабим. Як розбили фашистів, у Лепехівці об’явився ще один коваль — демобілізований з армії молодий солдат-білорус, котрий одружився на їхній сільській дівчині, і тоді дідусь узявся закладати колгоспний сад.

Допомагав дідусь не лише своїй численній родині. За поміччю до нього зверталось майже все село. Тому треба засклити вікно, тому вставити до грабель зубок, тому сапу нагострити, тому замінити в діжці клепу — біжать до дідуся Артема. І він нікому не відмовляв, хіба що ледарям, гультяям та п’яницям, бо їх ненавидів лютою ненавистю, вважав гірше за злодіїв. Зустрінеться такий на путі — одвернеться дідусь, не хоче й вітатися.

А ще любив робити все до ладу, щоб і акуратно, і гарно було. Якщо вже косить, так жодної трав’яної борідки не залишить, якщо громадить сіно чи отаву, то осмиче копицю кругом, пригладить, опереже перевеслами.

— У вас щось болить, тату? — помовчавши трохи, запитав батько.

— Нічого не болить. Старий став. Бачу, що нездужаю вже ходити за садом. Треба комусь молодшому передати. Тому й покликав тебе, щоб порадитись, бо ти ж відцурався й від нас, сам не прийдеш…

— З головою радьтеся, нехай він підшукає заміну.

— Із ним пораджусь, і з тобою.

— При чому тут я?

— А при тому,