Роберт Льюїс Стівенсон - Чорна стріла

яка то підіймалась, то опускалась на величезних морських хвилях. Шлюпку вони залишили танцювати на хвилях, прив'язавши її до корми. Так була захоплена «Добра Надія».

Це було міцне судно, закрите палубою на носі та посередині; на кормі воно було відкрите. На ньому була лише одна щогла, а за своєю оснасткою воно нагадувало щось середнє між фелюгою[13] і люгером[14]. Очевидно, справи шкіпера Арбластера йшли дуже добре, бо трюм був заповнений бочками з французьким вином, а в маленькій каюті, крім образа святої Марії, який свідчив про набожність капітана, стояло багато замкнених скринь. Це свідчило про багатство і бережливість хазяїна судна.

Собака, що був єдиним мешканцем корабля, несамовито загавкав і почав кусати злодіїв за ноги; але його заштовхнули в каюту і замкнули двері, давши йому змогу виявити там своє справедливе обурення. Вони засвітили ліхтар і повісили його на вантах[З5], щоб судно було видно з берега; потім відкрили бочку з вином і випили за успіх задуманої справи по келиху чудового гасконського вина. Після цього один з волоцюг почав готувати лук і стріли, щоб захищати корабель від можливого нападу, а другий підтягнув до борту шлюпку, спустився туди і почав чекати там на Діка.

— Ну, Джеку, будь пильним, — наказав молодий командир, готуючись теж сісти в шлюпку. — Я цілком покладаюсь на тебе.

— Будьте спокійні, — відповів Джек. — Все буде гаразд, доки корабель стоїть тут; але як тільки ми висунемо ніс цієї мізерної шкаралупи у відкрите море… Чуєте, як він тремтить? Нещасна посудина почула мої слова, серце тривожно забилось в її дубових ребрах. Але погляньте, мастере Діку! Як стало темно!

І справді, все навколо поглинула непросвітна темрява. Ведичезні хвилі, одна за одною, викочувались з пітьми; «Добра Надія», то злітаючи на вершину хвилі, то стрімко падаючи в морську безодню, важко переповзала з хвилі на хвилю. Почав сипати сніг, палуба покрилась морською піною, в снастях сумно завивав вітер.

— Таки правда, погода досить зловісна, — сказав Дік. — Але не треба вішати носа! Це всього-на-всього тільки шквал, а шквали завжди швидко проходять.

Але, незважаючи на ці слова, похмурий безлад неба і несамовите завивання вітру справили на Діка гнітюче враження; спустившись у шлюпку і гребучи з усіх сил знову до піщаної коси, він набожно перехрестився, молячи Бога заступитися за всіх тих, хто мав сьогодні вночі ризикувати своїм життям у відкритому морі.

На піщаній косі вже зібралося близько десятка волоцюг, їм залишили шлюпку і наказали негайно плисти на корабель.

Дік пішов уздовж берега й незабаром зустрів лорда Фоксхема, який поспішав йому назустріч; обличчя лорда було закрите відлогою, а його блискучі лати приховував довгий селянський плащ бурого кольору.

— Молодий Шелтоне, — сказав він, — невже ви справді збираєтесь вийти у відкрите море?

— Мілорде, — відповів, Річард, — будинок з усіх боків охороняється вершниками, підійти до нього з суші, не знімаючи тривоги, неможливо; оскільки сер Деніел вже раз довідався про наші наміри, то легше їхати верхи на вітрі, ніж добратися туди з суші. Відправляючись морем, ми, звичайно, теж ризикуємо загинути від стихії моря, але, якщо ми не потонемо, то зможемо здійснити наші плани і звільнити дівчину.

— Гаразд, — відповів лорд Фоксхем, — ведіть мене. Я піду з вами, щоб потім мені не довелось червоніти з сорому за своє боягузтво, але, відверто кажучи, я більше хотів би бути зараз у себе вдома в ліжку.

— Зайдемо сюди, — сказав Дік. — Треба забрати звідси людину, яка поведе наш корабель.

І Дік повів лорда у ту корчму, де він мав зустрітися з своїми людьми. Деякі з волоцюг тинялися коло дверей, інші, сміливіші, вже зайшли всередину і стовпились навколо Лоулеса і двох моряків. Обидва моряки, судячи з їх збуджених облич і тьмяних очей, давно вже перейшли межі, і коли Річард в супроводі лорда Фоксхема зайшов у таверну, вони разом з Лоулесом тягли якусь старовинну тужливу матроську пісню, а різноголосий хор штормового вітру підспівував їм.

Молодий ватажок окинув поглядом весь сарай. У вогнище тільки що підкинули дров, і чорний дим повалив так густо, що не можна було розгледіти, що робиться по кутках. Але, незважаючи на це, Дік впевнився в тому, що на випадок невдачі плану його людей тут було більше, ніж випадкових відвідувачів. Заспокоєний цим, Дік підійшов до столу і зайняв місце поруч з Лоулесом.

— Гей — крикнув шкіпер п'яним голосом, — хто ти такий?

— Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, мастере Арбластер, — сказав Дік у відповідь. — А розмова буде ось про що.

І він показав шкіперові золоту монету, що яскраво заблищала в тьмяному світлі вогнища.

Очі моряка заблищали, хоч він усе ще не пізнавав нашого героя.

— Гаразд, хлопче, — промовив він. — Я піду з тобою. Куме, я зараз вернусь. Пий на здоров'я, куме.

І вчепившись за руку Діка, щоб утриматись на нетвердих ногах, він рушив до дверей.

Ледве встиг він переступити через поріг, як десять сильних рук схопили його і зв'язали; а через дві хвилини, з кляпом в роті і зв'язаними докупи ногами, він качався на сіновалі в сусідній коморі, засипаний по шию сіном. Незабаром поряд з ним кинули і його матроса Тома, теж зв'язаного і з кляпом в роті; в такому вигляді їх і залишили на всю ніч розмірковувати над своєю дивовижною пригодою,

Тепер, коли приховуватися вже було нічого, лорд Фоксхем заздалегідь домовленим сигналом викликав своїх воїнів; і вся група, сміливо заволодівши необхідною кількістю шлюпок, цілою флотилією попливла в напрямку ліхтаря, що світився на кораблі. Незадовго до того, як останній воїн забрався на палубу «Доброї Надії», на березі знявся шалений крик моряків, які виявили пропажу своїх шлюпок.

Та вже було занадто пізно; моряки не могли ні відібрати свої шлюпки, ні помститися за них. З сорока воїнів, що зібралися на вкраденому кораблі, вісім чоловік бували раніше в морі і знали морську справу. З їх допомогою поставили вітрила. Якірний канат перерубали. Лоулес, нетвердо тримаючись на ногах і все ще наспівуючи якусь морську баладу, взявся за руль, і «Добра Надія» крізь нічну темряву вийшла у відкрите море назустріч величезним хвилям.

Річард зайняв місце біля щогли. Крім ліхтаря, що горів на «Добрій Надії» і декількох вогників в Шорбі, що поступово віддалялись, весь світ навколо поринув у непроглядну темряву.

Час від часу «Добра Надія» з запаморочливою швидкістю падала кудись униз, в морську прірву; гребінь хвилі залишався десь позаду, і на якусь мить палубу покривала морська піна з снігом, але в