Еміль Золя - Завоювання Плассана

її не давати архітекторові й хвилини перепочинку. Тоді Марта почала ходити до церкви св. Сатюрнена щодня. Вона входила туди вся заглиблена в цифри й думки про те, які стіни треба розвалити і які звести. Прохолода церкви її трохи заспокоювала. Вона вмочала пальці в свячену воду, машинально хрестилась, як роблять усі. Тепер церковні сторожі віталися з нею, вона вже знала всі притвори церкви, ризницю, куди вона іноді заходила побачитися з абатом Фожа, коридори й невеликі подвір’я, якими їй доводилося проходити. За місяць не лишилося куточка в церкві св. Сатюрнена, якого б вона не знала. Іноді, коли доводилось чекати архітектора, вона, відпочиваючи від швидкої ходьби, сідала десь у відлюдній каплиці, перебираючи в пам’яті тисячі вказівок, які мала зробити панові Льєто. Непорушна тиша, тіні від вітражів огортали її якоюсь невиразною, але приємною мрійністю. Вона полюбила високе склепіння, урочисту наготу стін, вкриті чохлами вівтарі, стільці, розставлені рівними рядами. Тільки-но за Мартою тихо зачинялись оббиті повстю двері і вона опинялася в церкві, її охоплювало почуття неземного спокою, вона забувала всі життєві тривоги, і все її єство немовби відпочивало в мирі, що запанував на землі.

— Як гарно в церкві святого Сатюрнена! — вихопилось у неї при чоловікові одного душного грозового дня.

— Може, ти хочеш, щоб ми пішли туди спати? — сказав сміючись Муре.

Марту вразили його слова. Думка, що вона почував в церкві суто фізичну насолоду, здалася їй непристойною. Вона тепер входила в церкву якась стурбована, намагаючись лишатися байдужою, такою ж спокійною, як тоді, коли входила у великі зали ратуші; але мимоволі Марта здригалася, схвильована до самої глибини свого єства. Вона страждала від цього, але охоче знову йшла на цю муку.

Абат Фожа, здавалось, не помічав її повільного пробудження, яке виявлялося що день, то все більше. Він лишався для неї діловою людиною, ввічливою і цілком земною. Ніколи і ні в чому не виявлявся в ньому священик. Проте бувало, що вона відривала його від похоронної відправи; він виходив у стихарі і розмовляв з нею між двома колонами, приносячи з собою запах ладану й воску. Часто йшлося про якийсь рахунок муляра або вимогу столяра. Він називав точні цифри і знову йшов до покійника, над яким відправляв похорон, а вона залишалась у порожній церкві, поки сторож гасив свічки. Коли абат Фожа, проходячи з нею повз головний вівтар, схилявся перед ним, вона також схилялася спочатку для годиться, потім це стало звичкою, і вона робила машинально уклін, навіть коли була сама. Досі цей уклін був єдиним проявом її побожності. Двічі чи тричі вона випадково приходила до церкви в дні урочистих відправ, але голосні звуки органа, повна церква людей лякали її, і вона тікала, не переступивши порога.

— Ну що ж, — часто питав її, як звичайно глузливо, Муре, — коли ж твоє перше причастя?

Він не переставав мучити її своїми жартами. Вона ніколи не відповідала, тільки коли він заходив уже надто далеко, втуплювала в нього очі, в яких займався недобрий вогник. Помалу-малу він озлобився і вже не мав охоти до жартів. Потім, через місяць, він розгнівався остаточно.

— Чи с якийсь глузд у тому, щоб морочитися з отими попами! На який біс тобі здалися ці попи? — кричав він у ті дні, коли обід не був готовий вчасно. — Тебе ніколи немає, на одну годину не можна тебе вдержати вдома… Мені було б байдуже, якби це не окошилося тут на всьому. У мене вже немає цілої білизни, стіл до обіду о сьомій годині ще не накритий. Роза зовсім відбилася від рук, все летить шкереберть…

І він піднімав з підлоги ганчірку, показував забуту пляшку від вина, витирав пальцями порох з меблів; лютуючи дедалі більше, кричав:

— Мені лишається тільки взяти щітку в руки і надіти кухонний фартух! Правда? Ти б не заперечувала, слово честі! Ти б скинула на мене все господарство і навіть не помітила б нього. Чи ти знаєш, що я сьогодні цілих дві години витратив на те, щоб навести лад у цій шафі? Ні, люба моя, далі так бути не може.

Іншим разом сварка вибухала через дітей. Якось, повернувшись додому, Муре знайшов Дезіре замурзану, як порося, саму в садку; вона лягла на живіт перед мурашником, щоб побачити, що мурашки роблять у землі.

— Хвалити бога, ти хоч ночуєш дома! — закричав він дружині, тільки-но побачив її. — Іди поглянь на свою дочку! Я навмисне не перемінив їй сукні, щоб ти помилувалася цим чудовим видовищем.

Дівчинка гірко плакала, а батько повертав її на всі боки.

— Дуже гарна, га? Ось який вигляд мають діти, коли їх залишають самих. Вона не винна, ця бідолаха. Раніш ти не хотіла залишати її і на п’ять хвилин, боялась, щоб вона не наробила пожежі… Так, так, вона ще зробить пожежу, усе згорить, і це буде добре.

Коли Роза забрала Дезіре, він вичитував Марті ще цілу годину:

— Ти живеш тепер для чужих дітей. До своїх тобі байдуже. Це зрозуміло… Ах, яка ти дурна! Ти виснажуєшся заради цих негідниць, які сміються з тебе і тягаються з хлопцями по всіх закутках. Піди лишень прогуляйся увечері в бік Майля. Ти побачиш цих паскудниць із задраними спідницями, а ти їх хочеш віддати під опіку пречистої діви.

Передихнувши, він провадив далі:

— Подбай принаймні про Дезіре, перш ніж витягати з грязі повій. У неї дірки на сукні з кулак завбільшки. Незабаром знайдемо її в садку із зламаною рукою або ногою… Я не кажу тобі нічого ні про Октава, ні про Сержа, хоч мені б дуже хотілось, щоб ти була дома, коли вони приходять з колежу… Вони тут казна-що виробляють… Вчора вони розкололи дві плитки на терасі, пускаючи ракети… Я тобі кажу, якщо ти не сидітимеш удома, незабаром розвалиться весь будинок.

Марта несміливо виправдувалась. Їй конче треба було вийти з дому. В глузливих словах Муре було багато правди: домівка явно занепадала. Цей спокійний куточок, над яким колись так мирно заходило сонце, робили гамірним і незатишним пустощі дітей, поганий настрій батька і байдужість стомленої матері. Ввечері за обідом всі їли без апетиту й сварилися. Роза робила, що хотіла. А втім, куховарка була на боці пані.

Дійшло до того, що Муре, зустрівши тещу, гірко поскаржився на Марту, хоч і почував, що робить старій велику приємність, розповідаючи про нелад у своїй родині.

— Ви мене дуже дивуєте, — всміхаючись, сказала Фелісіте. — Мені здавалось, що Марта боїться вас, я навіть вважала її