Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Давай поміняємось: я дам тобі залізного лева, а ти мені — синій олівець.
— Невже ти віддаси за синій олівець залізного лева? — дивується Федько. Він знає, що Юркові ще торік залізного лева купили. Це дивовижна істота. Хоч лев і залізний, але немов справжній. У ньому всередині пружина. Як завести її, то лев стрибає. Одного разу Юрко завів і поставив залізного лева на зелену траву. Лев стрибнув раз, вдруге, втретє — горобці, що на даху сиділи, й повтікали.
Юрко віддав залізного лева за синій олівець.
Тепер Федько став господарем залізного лева. Хлопець заводив його й милувався, як той стрибає.
Кішка побачила дивну залізну істоту, що на підлозі плигала, жалібно занявчала й сховалась на шафу.
— Ось яка в мене страшна звірюка! — хвалиться Федько.
А Юрко став малювати синім олівцем. Першого дня намалював степ і високу могилу на обрії. Все було синє, як весняне прозоре небо.
Федько замилувався синім степом. Але залізний лев здавався йому незрівнянно кращим.
Потім Юрко намалював сад. Це був незвичайний казковий сад — сині яблуні, сині виноградні грона, сині груші.
Федько не міг відірвати очей від казкового саду. Йому чомусь тепер не хотілось дивитися, як стрибає залізний лев.
Потім Юрко намалював далекі сині гори і над ними високо в небі синій місяць. Федько тяжко зітхнув. Йому було боляче.
«Навіщо я помінявся? — думав Федько. — Залізний лев тільки плигає, а синій олівець… о, синім олівцем можна… що тільки можна створити синім олівцем!..»
Четвертого дня Юрко приніс новий малюнок. Це була синя казка.
У Дивовижному синьому морі плавав синій птах, над ним у синьому небі пливла синя хмаринка.
Побачивши цей малюнок, Федько занімів.
Дома він не міг дивитися на залізного лева, здатного тільки стрибати.
Федько заховав залізного лева в скриню на самісіньке дно.
Страшний черв’ячок
ЖИВ собі на світі хлопчик. І був він дуже ненаситний. Іде раз вулицею, бачить — продають морозиво. Став він і думає: «Якби оце мені хто дав сто порцій морозива — ото було б добре».
Підходить до школи. Аж у тихому безлюдному провулку його наздоганяє сивий-сивий дідусь і питає:
— Це тобі хотілося мати сто порцій морозива?
Хлопчик здивувався. Та якось оговтався від розгублення й каже:
— Так… Але якби ж хто дав грошей…
— Не треба грошей, — промовляє дідусь. — Он за тією вербою — сто порцій морозива.
Дідусь іщез, мовби й не було його. А хлопчик як заглянув за вербу, то й портфель із книжками випустив з рук. Під деревом стояла скринька з морозивом. Хлопчик мерщій порахував. І налічив рівно сто пакуночків, загорнутих у срібний папір.
Від жадоби у хлопчика руки затремтіли. Він з’їв одне, друге, третє морозиво. Та більше не подужав, бо в животі заболіло.
«Що ж його робити?» — думає він.
Виклав із портфеля книги, заховав їх під вербою. А натомість напхав блискучих пакуночків. Та всі не вмістилися. Так жалко було залишати їх, що хлопчик аж заплакав. З’їв ще два пакуночки і почвалав до школи.
Поки доплентався й зайшов до класу, морозиво почало танути. І з портфеля потекло молочко.
Промайнула думка: «А може, віддати морозиво товаришам?» Але цю думку відігнала його пожадливість: «Хіба ж можна таке добро комусь віддавати?»
Сидить собі хлопчик над портфелем, а з портфеля тече й тече. І думає ненаситний: «Невже таке багатство пропаде?»
Хай подумає над цією казкою й той, у кого десь у душі поселився маленький черв’ячок — пожадливість. Це дуже страшний черв’ячок.
Тепер ти станеш Учнем Людським
Дала мати синові паперові картки з буквами — від А до Я. Прочитала букви й сказала:
— Вчи, сину. Вивчиш азбуку — читати навчишся. Умітимеш читати — Учнем Людським станеш. Станеш Учнем Людським — з кожним днем розумнішатимеш.
Почав син учити азбуку. Та сталося якось, що найбільше сподобалась йому буква «я». Читає її й читає.
Мати каже йому:
— Читай, сину, інші букви. Я — це остання буква.
Але синові не хочеться братися за інші букви.
— Я, я, — говорить він матері, і здається йому, що немає на світі кращого слова.
— Що нам світить і гріє? — питає мати.
— Я, я, — відповідає син.
— Що дає життя спраглій землі?
— Я, я! — відповідає син.
Злякалася мати: той, хто любить себе, хто милується собою, не може бути й найменшим листочком на гіллястому дереві людського роду.
Як же врятувати сина?
Уночі, коли син заснув, узяла вона картку з буквою «я» та й сховала. Прокинувся син, став пригадувати свою наймилішу букву, та не пригадає ніяк.
Почав син учити букви: а, б, в, г — і до кінця… Власне, всі букви. Тоді і «я» пригадалось, — але тепер воно стало маленьке — маленьке й сором’язливе.
— Що нам світить і гріє? — питає мати, коли син вивчив усю азбуку й навчився читати.
— Сонце, — відповідає син.
— Що дає життя спраглій землі?
— Дощ, — відповідає син.
— Тепер ти став Учнем Людським, — каже мати.
Миколі стало легше
Микола ішов до школи й зустрів на містку бабусю Марину. Він добре знав, що старенька жила недалеко від його батьків.
Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв’язався й додолу посипалась цибуля. Великі, червоні м’ячі порозкочувалися, а один із них упав із мосту й бовтнув у воду. Бабуся розгубилася й не знала, що робити.
А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір. Не витримав — побіг.
Прийшов Микола до школи й не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно. В його пам’яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.
Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі й попросити пробачення.
— Ось увечері й піду, — подумав він.
Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:
— Бабуся Марина померла…
Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.
— Що з тобою? — питає мати.
Микола розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:
— Ховатимуть бабусю — іди за домовиною. Як опускатимуть у могилу — кинь землі й скажи: «Простіть, бабусю».
— Хіба ж вона тепер почує? — тихо крізь сльози питає Микола.
— Але сонце тобі світитиме ясніше.
Коли домовину з тілом бабусі Марини опустили в могилу, Микола кинув землі й тихо сказав:
— Простіть, бабусю.
І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі стало легше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнегривий коник», після закриття браузера.