Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Ирій 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ирій" автора Володимир Григорович Дрозд. Жанр книги: Сучасна проза / Фантастика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 40
Перейти на сторінку:
до роздягальні, а я залишився сам край крижаної доріжки, в сипкім сніговім заметі. Клава придибцяла до мене на ковзанах, коли вертала з роздягальні (сіявся сніг, сухий, іскрявий, цяцькував білим її червону шапочку і пасмо волосся над високим, блідим у мерехтливому сяєві денних ламп чолом і навіть крижинки окулярів), а по тому під'їздила ще разів зо два, збуджена, щаслива; проте ми не встигали перекинутися й декількома словами, бо з калейдоскопічно барвистого, стрімкого, пружинного коловороту ковзанки її безперестанку кликали, і вся вона була там, у безупинному, безоглядному леті, в погоні за миттєвим спалахом молодої людської виповненості. Я самозречено випускав зі своїх крижаніючих долонь її гарячу руку, а сам відступав перед стадіонним служкою, який згортав лопатою берег ковзанки, буцім сувій полотна в тінь від роздягальні, в кучугури, в сніговицю.

«Тобі треба іти, треба іти…» — шептали час від часу мої губи, потроху беручися крижаною шкоринкою; але очі невідривно бігли за легкокрилою пурпуровою ластівкою, що, розпростершись у леті трохи не паралельно площині ковзанки, мчала по матовім, у блищиках від ліхтарів дзеркалі, пронизуючи стрімкий плин людських тіл. Відтак її наздоганяв і захвиськував барвистим зашморгом ключ хлопців, що, узявшись попід руки, відполохуючи гоготом і свистом малосилих ковзнярів, мчали на всю широчінь крижаної дороги; і вже вона червоніла в куті ключа, уже вела його за собою, уже поводирювала, даруючи мені лише короткий, в присмерковім ліхтарнім пасмі спалах розпашілого, щасливого, далекого й відчуженого, але до відчаю любленого мною обличчя. І я безвільно стояв у заметі, і ноги в фезеенівських, з гумовими підошвами ботинках дерев'яніли, і вже були як саморобні, — дощаті, з дротяними окрайками і мотузяним кріпленням, — ковзани на чунях, ковзани, що я їх тільки й знав досі, ковзаючи по закрижавілій стежині від колодязя до наших ліщинних воріт. Невдовзі заклякли, стерпли коліна, і я почувався серед кучугур, буцім на сторчакуватих ходулях-жердинах, що ми, хлопчаки, форсували на них в розтепель бакаїсті пакульські вулиці. А сніг усе падав, ряснолистий, навальний, і ковзанка крізь сніговицю була ніби крізь марлю, що вочевидь густішала, і вже тільки вона — червоною жаринкою, скалкою, світлинкою по матовім непрозор'ї пригасаючої, чемеріючої свідомості, а тіло чужіло, твердло, засинало, як засинає в сніговім заметі на узліссі, скинувши в хльоскі долоні сіверця жовто-рожеве листя, кущ калини…

Пробудили мене до життя лунке, яскраво-синє цівкання синиць на осокорах, щебетливий гамір горобчиної зграї на полі стадіону, де з-поміж водянисто-сизих брил криги прозирали темні, ледь мережані трав'яною паростю таловини, чиргикання лопат об скрижавілий сніг, що, брудно-сірий, мшистий, наче крила сонного нічного метелика під полуденним небом, з сумовитим зітханням та шерехтом вочевидь в'янув, западав, никнув, вивільнюючи моє тіло зі своїх холодних, важких лабетів.

Тепер я стримів у кучугурі лише по крижі і сонце теплими лагідними долонями пестило мені обличчя з примруженими зі сну віями, а прибиральниці від роздягальні підозріливо косували в мій бік. Я вишпортався з замету і, безтурботно вимахуючи портфелем, почалапав скрижавілою стежиною вздовж розталої ковзанки на вулицю.

У місті була весна, голомозі асфальтові хідники парували, крайками вулиць дзюрила вода, люди ішли в легких розстібнених пальтах, на розі бульвару, під годинником, продавали синювато-білі проліски. Я потроху приходив до тями, і радість, здавалося — безпричинна, спершу несмілива, ледь відчутна, а по тому все гарячіша, рвійніша, осяжніша наповнювала мене. Коли ж я забачив віддаля білий, визолочений весняним сонцем корабель школи, причина радості відкрилася мені: ось-ось я зустріну її…

Стрілки годинника показували чверть на другу, за п'ятнадцять хвилин — дзвінок, і я підстрибом майнув у шкільні ворота. У роздягальні після сонячного окропу вулиці було сутінково, але, повісивши свою вогкувату куфайчину, я довго розчісував перед дзеркалом п'ятірнею кучматі патли, що русявою стріхою спадали аж на комір сорочки. Тоді побіг по сходах угору, буцім змагався на першість, — мав надію до дзвінка побачити в коридорі Клаву. Від самої думки про неї серце випурхувало з грудей і, мов пурпуровий дитячий м'ячик, стрибало попереду, кількома сходинками вище…

Дзвінок заделенчав, ледве я кинув на парту портфель, а класна керівничка уже шикувала нас та вела на лінійку старшокласників. Юрма школярів підхопила мене і, огороджена строгими поглядами вчителів, повервечила до актової зали.

В актовій залі уже стояла шерега дев'ятикласників, від «А» до «Е». Десяті класи, виношувані вздовж сцени, дивилися крізь нас меланхолійно й гордовито, з вершини випускних екзаменів, які в кожного з них висіли на носі. Восьмі класи юрмилися біля дверей, буцім овечки в кошарі, боязкуваті, непевні себе. Нас вели вздовж шереги дев'ятих класів, що рум'яно-біло-темно-корицевим сволоком лежала між причілкових стін, поставили просто 9 «А», повернули праворуч, і я побачив нарешті її, дівчину з настінного календаря, в першому ряді, третьою від краю, між таких же серйозних, окуляристих відмінниць, бо ж «аківці» були зразковим класом.

Але тепер мені було байдужечки до їхньої схожості, універсальності, конвейєрності, я бачив тільки її, Клаву, і Клава самими куточками вуст усміхнулася до мене, вітаючись, хоч очі, як і належало на загально шкільній лінійці, були урочисто строгі. Нам скомандували ступити діва кроки назад до стіни, і клас ступив, дружно, злагоджено, як єдиний механізм, — окрім мене. Я забув про все, що діялося довкола, я стояв незрушно, мов стовп, витріщивши блаженні, зачаровані очі на дівчину з календаря. У вухах мені дзвеніло, кров билася об скроні, серце щасливо завмирало, здавалося, ось-ось зупиниться. А за спиною вже підхихикували, і Клава займалася гнівним рум'янцем та кусала губи; до зали заходив директор школи з почтом — мене смикнули за куций бавовняний піджачок і, мов ляльку, поставили в стрій.

Але із шереги я бачив лише Клаву по той бік паркетної ріки, на лискуче плесо якої уже випливав директор, промовляючи щось значуще й вагоме про весну, дисципліну й зовнішній вигляд старшокласника; і тільки коли директор зупинився між мною та Клавою, я завважив його чорну бостонову пару, його краватку з посрібленою защібкою, його пильний, строгий і обурений погляд; ще мить — і я б попросив його ступити крок убік, аби не застив від мене дівчину з календаря, я вже ворухнув пересохлими від зворушення губами — і тут до моєї свідомості нарешті пробилося різке, сердите:

— Решето! Я наказав вам вийти зі строю!

Я слухняно, мов автомат, ступив два кроки вперед; директор спроквола пішов округи мене й, виписавши еліпс, загримів:

— Ви, Решето, коли востаннє стриглися?!

Я мовчав, приходячи до тями та дерев'яніючи від давкого сорому, що брав мою паленіючу голову в залізні

1 ... 34 35 36 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ирій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ирій"