Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

class="p1">Іноді я зривався й падав, але нижні гілки звичайно затримували падіння, і я ніколи не забивався сильно.

Одного разу, видряпуючись на дерево разом з Джо, я хотів ухопитися за сук, але схибив і вчепився за ногу Джо. Джо спробував висмикнути ногу, але я завис на ній мертвою хваткою, й ми обидва, з тріскотом ламаючи гілки, полетіли вниз та так і попадали разом на всіяну корою землю — але відбулися тільки синцями й переляком.

Ця пригода справила неабияке враження на Джо. Згадуючи про неї, він часто казав:

— Я довіку не забуду той клятий день. Це ж треба: вхопив мене за ногу й не пускає! Ну, скажи — чого ти завис на мені, га? Я ж кричав: «Пусти!»

Я не міг дати йому переконливої відповіді, хоча нутром відчував, що нічого ганебного не вчинив.

Помовчавши, Джо замислено додавав:

— Ну, з таким жартуном, як ти, краще на дерева не лазити.

Джо поволі звик до того, що під час наших прогулянок я часто падав. Коли я плюхався на землю долілиць, або, заточившись, валився набік після марної спроби втриматися на одній милиці, чи гепався навзнаки, Джо сідав і спокійнісінько вів розмову далі, знаючи, що я ще трохи полежу в тій позі, в якій упав.

Я майже весь час стомлювався, й тому користався з тих падінь, щоб відпочити. Лежачи на землі, я брав гілочку й розкопував корінці трави, шукаючи між ними кузьок, або стежив за мурашками, що сновигали своїми стежечками між листям.

Ми ніби й не помічали, що я впав. Це не варте було уваги, бо, зрештою, люди ходять по-різному, а в мене хода отака — з падіннями.

— Ти не вбився, а це головне, — зауважив одного разу Джо, коли мова зайшла про те, як і чому я падаю.

Коли я падав «погано», Джо все одно сідав на траву. Він не квапився мені на допомогу, якщо я не кликав його — такої помилки він не зробив жодного разу. Сівши, він кілька секунд спостерігав, як я качаюся від болю, а тоді рішуче відвертався й казав:

— Оце брязнувся!

За хвильку, коли я лежав уже спокійно, він знову кидав на мене погляд і питав:

— Ну, то як? Підемо далі чи ні?

В той час в Австралії стояла велика посуха, й ми з Джо вперше по-справжньому звідали страху, болю і страждань, про які доти не мали й гадки. Ми собі уявляли світ як приємне місце та й годі. Сонце ніколи не бувало жорстоким, і господь бог піклувався про корів та коней. Ми були твердо переконані: якщо тварини страждають, то тільки з вини людей. Ми часто думали про те, що робили б, бувши коровою чи конем, і завжди вирішували, що поперескакували б одну по одній усі загорожі, аж доки опинилися б у хащі, де немає жодної людини; там ми жили б собі щасливо до самого скону й померли б тихо й мирно в затінку дерев, на м’якій зеленій травичці.

Посуха почалася з того, що восени не випали дощі. А взимку, коли вони пішли, земля була надто холодна, насіння не проросло, і зголодніла худоба повиїдала з корінням усі багаторічні трави. Весна випала суха, і, коли прийшло літо, понад пасовиськами, колись порослими соковитою травою, зависли хмари пилюки.

Рогата худоба й коні, що звичайно паслися понад широкими шляхами, бродили по окрузі. Вони ламали огорожі, але на вигонах поживи було ще менше, ніж на вигорілій землі при дорогах.

Фермери не мали змоги прогодувати старих коней, що доживали віку на віддалених пасовиськах, але й не знаходили в собі мужності пристрелити тварин, без яких не уявляли собі ферми, а тому купували для них жетони, виганяли на дорогу й кидали там напризволяще, сподіваючись, що худоба якось подбає про себе сама.

Місцеві власті дозволяли випасати при дорогах тільки худобу з мідними жетонами на шиї; такий жетон коштував п’ять шилінгів і мав чинність протягом одного року.

Літніми вечорами, коли коні й корови йшли на водопій, до нашого будинку долинав безнастанний дзенькіт ланцюжків, на яких висіли жетони.

Понад шляхами, що розгалужувалися від водойми на багато миль довкола, бродили невеликі череди рогатої худоби й табуни коней; тварини обнюхували вкриту пилом землю в пошуках коріння, з’їдали сухі! кізяки, що залишилися на дорозі після коней, годованих січкою.

Кожен гурт тримався окремо й завжди бродив по одній і тій самій дорозі, по одних і тих самих полях. Посуха тривала, сонце пражило дедалі дужче, й гурти танули день у день. Найслабкіші спотикалися, падали, а решта обходили хмару куряви, збиту копитами тварини, що даремно силкувалася підвестись, і йшли далі, повільно пересуваючи ноги, нахиливши голови, аж доки спрага змушувала їх завернути і знову йти назад, до водойми.

Понад дорогами на гілках евкаліптів погойдувалися сороки з роззявленими дзьобами, вороння кружляло й крякало, наглядаючи тварин, що здихали, й над усім цим, над голою землею, застуючи видноколо, висіла грізна завіса лісової пожежі, ширився запах горілого евкаліптового листя.

Щоранку фермери обходили свої вигони, піднімаючи тварин.

— Ще три здохли звечора, — на ходу кидав фермер батькові. — А сьогодні, певно, втрачу ще двох.

Фермери, прихилившись спиною до воріт, дивились, як сонце сідає за безхмарний обрій, а позад них зяяли розчиненими навстіж дверима корівники з порожніми годівницями, і за повітками на вигонах чорніла порепана земля. На ту годину, коли привозили газети й листи, фермери збиралися коло будинку пошти, розповідали один одному про свої збитки, обговорювали, де б дістати позичку на купівлю сіна, як протриматися до дощів.

Для батька то були тяжкі часи. Він саме об’їжджав кількох коней місіс Каррудерс, і вони стояли в нашій стайні. Місіс Каррудерс присилала для них січку.

Раз на тиждень Пітер Фінлей залишав чотири лантухи біля наших воріт, батько брав жменю січки й пересипав її з руки в руку, здуваючи солому, аж доки на долоні лишалася маленька купка вівса. Чим більша була купка, тим радісніше всміхався батько.

— Добрий корм, — казав він.

Наповнюючи з лантуха відра, зроблені з бідонів з-під гасу, він ніби ненавмисне розсипав багато січки на долівку стайні, й щовечора батько Джо приходив до нас із віником і торбою, старанно змітав з долівки всю січку й ніс додому — годувати виснажених голодом коня й корову.

Мішок січки коштував фунт стерлінгів, та й дістати її було нелегко, а батько Джо одержував один фунт стерлінгів за цілий тиждень праці і, ясна річ, не міг