Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

вже біля вхідних дверей, одну по одній знову здер з неї всі одежини і відніс до ліжка. Коли з білого вогню виходять промені чистого спектру, можна тільки бути. Неможливо про це говорити. Я бачу, думала Соня, повертаючись додому в супроводі м’язистих каштанів і вбраних до вальсу лип, надпиваючи жовтої мадери з кожної ліхтарної плями, я — бачу. А коли я говорю, навіть коли я слухаю, як він говорить, я сліпну. З неба сіялися намистини чеського скла, Соня злітала над нічним містом, і мокрий сарафан обліплював її пещене тіло псилоцибіновими спалахами. Соня зависала над містом, а коли Костик її цілував, з подивом опинялася на балконі його помешкання — поруч зі спортивним велосипедом і відкоркованою пляшкою червоного вина під ногами. Одного разу Соня навіть прокинулася вранці всередині теплого вузла бездоганних м’язів. Вона лизнула один м’яз. Подумала, як можна цей смак назвати, і додумалася тільки до того, що це Костикове плече. Столиця — це місто квіткових моргів, квіткових цвинтарів і квіткових музеїв, подумала Соня, коли Костик подарував їй оберемок довжелезних колючих стебел з глянсовим листям і тугими кров’янисто-бордовими пуп’янками.

— Я люблю тебе, — каже Костик.

Соня засмагає під його ультрафіолетовим поглядом.

— Я тебе теж люблю! — не замислюючись, говорить вона.

Костик обгортає рушником стегна, переступає через бортик ванної, бере зубну щітку, вичавлює на неї пасту, встромляє щітку до рота і шурує нею по кутніх зубах, розглядаючи себе в запітнілому по краях дзеркалі, переводить погляд на Соню в дзеркалі. Спльовує пасту.

— Давай кудись поїдемо зустрічати осінь.

— Я не зможу, ти ж знаєш.

— Да, — каже Костик, — знаю. Те, що ти працюєш на телебаченні, — ще один привід його ненавидіти. Тоді давай покличемо в гості Лісника з Маринкою, Лісник грибочків з Воловця привіз.

— І що буде?

— А що в тобі є, те й буде. — Костик знову встромляє щітку до рота і випинає перед дзеркалом груди, милуючись рельєфом.

— А те, що тут живе, воно як? — запитує Соня.

Костик зиркає на Соню в дзеркалі й знову спльовує пасту.

— А що?

— Раптом я це побачу. І це буде страшно, — каже Соня, малюючи нігтями на Костиковій спині щось, схоже на тибетські склади ХУНҐ і ХРІ.

— А що для тебе страшно? Страшне — це яке?

— Несподіване. Ні на що не схоже. Таке, що людині навіть уявити неможливо.

Костик бурхливо споліскує рот, спльовує воду, раптом рвучко розвертається, хапає Соню в оберемок і, трохи послизнувшись, виносить її з лазнички, заносить до кухні, саджає на стіл. Коли Костик говорить глухо, з майже басовими вібраціями, Соня малює своїми пипками дихання на його торсі.

— Наприклад, щось велетенське, вогненне, з тисячами рук і ніг, трьома кривавими очима, гострющими іклами і діамантовим прутнем, як телеграфний стовп?

— Це я можу уявити, це не страшно, — говорить Соня в Костикове сонячне сплетіння.

«Про що ми говоримо?» — думає Соня.

Костик цілує Соню і виходить з кухні.

— Розслабся! — кричить він з кімнати.

Зазирає до кухні, вже обліплений блакитними джинсами.

— Я тебе люблю, — пропихає голову в білий реглан. — Тобі щось купити?

— Кефір, — каже Соня.

Зісковзує зі столу, волочить за собою помаранчево- червоне, мов розплесканий спадень, парео з китицями. Слухає відлуння затраснутих дверей. Вмикає чайник. Заварює чай. Порпається в залізному пуделочку, перебираючи холодними пальцями чайне листя, і видобуває нарешті намистину з чеського скла. Піднімає її двома пальцями до рівня очей, дивиться проти світла. Вікно кухні видається заклеєним сірою креслярською калькою. Але грані намистини однаково підморгують жовтими, ультрамариновими, рубіновими, бузковими й смарагдовими зблисками. Це не вогні чистого спектру — це кольори звичайної липневої веселки над містом. Так думає Соня.

Траскають вхідні двері. Шурхотять в коридорі супермаркетовий пакет і Костикова вітрівка. Костик заносить шурхіт пакету до кухні, наче фонограму дощу з вулиці.

— Кефір. Яблука. Хліб. Віскі. Сир. Копчений вугор.

Костик викладає на стіл і називає продукти. Утворюється натюрморт. Пакет Костик зминає і викидає в сміття.

— Копчений вугор? — Соня ховає в кулаці намистину з чеського скла.

— Я подумав, тобі по всьому захочеться чогось такого.

— Ти мене залякуєш?

— Копчений вугор — це те, що неможливо уявити?

— Неможливо уявити, після чого може захотітися раптом саме копченого вугра. Хіба непорочна вагітність від грибів, — каже Соня.

«Навіщо він мені це говорить?» — подумала Соня, коли Костик поцілував її і сказав, що поїде на два тижні в гори масажувати лижників і сновбордистів. Я вже дізналася про Костикових клієнтів все, що знає про них він. Про всіх цих народних депутатів і дружин бізнесменів, з яких чорнуху не масажами виминати, а турбонасосом викачувати і срібними кулями вистрелювати, про скалічених спортсменів і танцюристів, депресивних тренерів і пещених модельок, пещених тренерів і депресивних модельок. І що мені з цим робити? Навіщо мені це? А йому? Йому — навіщо пам’ятати, думати і говорити про все це? Ніби зачарована любов скресла і з ополонок вигулькує все більше і більше людей. Він запитує, про що я думаю. Наче боїться, що ми розірвемось, як нитка, якщо на цю нитку не нанизувати слова. Але нитки зазвичай рвуться від постійного тертя. Я бачила те, що живе в хаті. Про це я і думаю. Але не можу добрати слів, аби пояснити це Костику. Натужно думаю, як йому пояснити, про що я думаю, а треба було б просто взяти і розповісти. Коли прийшли гриби, Лісовик теж побачив. І нам з ним не треба було говорити — все було очевидним. «Я думаю, — думає Соня, — що навіть зображення збігалося, хоча це не суттєво: зображення з’являються і зникають, вони просто є, вони тільки відбивають спосіб сприйняття. Ми просто мовчки сиділи і бачили невимовної краси жіночу форму з білою парасолею, розквітлу з чистого спектру, безліч очей, що сяяли живими вогнями, окремі предмети натюрморту в зниклому просторі, усмішку копченого вугра, завихрення спазматичного реготу Маринки і Костика, світло, веселки, безмежний світ, нас всіх у цьому світі — просто як дзеркальні відображення, веселкові сліди і прозорі відбитки спонтанного безмежжя. Якби це побачив Костик, нам не треба було б говорити. Або ми намагалися б описати це одне одному й тоді мали би спільне зусилля розмови, спільне бажання поділитися побаченим і… і що? Він би теж