Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

ставлячи склянку на стіл. — Цікаво, яку вона тут у них грає роль?»

— Літаком, — пояснив він, щоб не здатись цілковитим дурнем. — Але поки що я більше нічого не можу вам сказати.

— А, літаком! Ну, добре… На жаль, мені доведеться вас на якийсь час залишити самого; я вас замкну. Не більше як за півгодини прийде людина, з якою ви будете говорити. Всього кращого!

— До побачення.

«Швидко вона од мене відкараскалась, — подумав Александер, коли дівчина зачинила за собою двері. — Звичайно, з таким співрозмовником, як я… Навіть за молоко не подякував».

Він почув, як клацнув замок. Кроки віддалялись. «Може, я побачу її з вікна», — подумав він і підвівся. Але вікно виходило в сусідній двір. Шкода… «Вона сказала „півгодини“? Авжеж, півгодини!..»

Александер добре знав, що такі «півгодини» звичайно розтягуються вдвічі. Знічев’я він почав розглядати кімнату. На столику стояв маленький приймач. Александер покрутив регулятор. Американці передавали танцювальну музику. У нього трохи покращав настрій. «Цікаво, чи вона тут сама живе, — подумав він. — Це можна з’ясувати. Але… гм… не дуже чемно буде, якщо я почну так безцеремонно тут ритись. А чом би й ні, коли вона з їхньої банди? Правда, важко повірити: вона тримається так невимушено, так мило… Я міг би її полюбити».

«І телефон у неї є!» Александер оглянув маленький чорний апарат. За диск була застромлена записочка. «84-98-48 не можна!» — було тоненько написано олівцем.

«Дивно, — подумав він. — Що б це могло означати. „84-98-48 не можна!“ Очевидно, не можна дзвонити?» Раптом йому сяйнула одна думка; він зняв трубку і набрав цей номер. Кілька секунд чути було сигнали, потім у трубці клацнуло і чийсь голос відповів:

— Гараж «Зюд-вест» слухає.

Александер поклав трубку. Гараж «Зюд-вест»… Чому це туди не можна дзвонити? Дурниці! Тут, напевно, щось зовсім інше.

А чи не все одно? Краще піти в ванну і поголитись. Давно вже час!

Александер іще голився, коли біля воріт зупинилась автомашина. Невже так швидко?..

На сходах почулися чиїсь кроки. Клацнув замок, хтось увійшов у кімнату.

— Алло! — гукнув писклявий, неприємний голос. — Де ви заховались?

— Я тут, — озвався Александер, виходячи з ванної.

В кімнаті він побачив маленького чоловічка років тридцяти, з гидким прищуватим обличчям, що розвалився в кріслі і навіть не подумав устати.

Александер не бачив причини, чому він повинен бути чемнішим. Він сів у друге крісло, не сказавши й слова. Хай починає перший.

Той так і зробив.

— Хто ви такий? — спитав він.

— Ви теж іще не відрекомендувались.

— Ваше діло відповідати!

— Тільки не вам.

— Ах, так! Тоді давайте сюди гроші, долари. Ану, швидше!

— У мене з собою ніяких грошей немає, тим більше — доларів.

— А он, у портфелі, — гість простяг руку.

Александера вже почала дратувати нахабна поведінка незнайомого. Він схопився з крісла й гримнув:

— Ану, геть руки, бо ви в мене зараз вилетите звідси!

Незнайомий, здавалось, нітрохи не образився. Навпаки, він заговорив значно чемніше;

— Заспокойтесь, колего. Я вашого портфеля не зачеплю. Ви тільки дайте мені відповідь на одне питання, тоді ми з вами зразу порозуміємось. Ви знаєте Кросбі, Лью Кросбі? Чули коли-небудь таке прізвище?

— Ні. А ви пан Дойчман?

Невідомий встав. Він був зовсім низенький.

— Копш, — сказав він. — Моє прізвище Копш. — І простяг Александерові руку, незграбно вклонившись.

Александер холодно потис його пальці.

— Моє прізвище ви знаєте. Ви великий нахаба, пане Копш.

— Ну, ну, не треба так гарячитися, — заспокоїв його Боббі Копш. — Інакше не можна було, це був, так би мовити, екзамен.

— Що-о!?

— Екзамен. На благонадійність.

Александер здивовано втупився в нього і постукав себе пальцем по лобі.

— У вас тут що… не все гаразд?

— Не вірите? Про мене. Але все-таки ви його витримали, і я тепер можу дати вам адресу нашої фірми.

— Ох, який же він був важкий, цей ваш екзамен! — сказав Александер. — Я дуже радий, що витримав його. Тут хто завгодно може зрізатись. Ех, голова, голова! — І знову постукав себе пальцем по лобі. «Неприємний тип», — подумав він.

Боббі Копш відчув насмішку і огризнувся:

— Витріть краще піну з щоки… Ви, звичайно, не знаєте, куди тепер податись з вашими доларами. Я можу вас підвезти.

— Гараж «Зюд-вест», — сказав Александер навмання і прочитав на здивованому обличчі Копша, що слова його влучили в ціль. Це ще більше зміцнило в ньому почуття власної вищості.

— Про те, щоб поїхати зараз, не може бути й мови. Я приїду десь по обіді.

— А гроші ви мені теж не віддасте? Там же всі ждуть не діждуться.

Александер засміявся.

— Тоді мені довелось би спочатку проекзаменувати вас на благонадійність, пане Копш.

— Значить, не хочете. Тоді я поїхав, А ви поки що ждіть тут, я вас сповіщу. Тільки телефоном не користуйтесь — за нами ще стежать.

— А я й не думав. Я зараз лягаю спати. Давно вже не спав по-людському. Ну, вшивайтесь звідси.

Боббі Копш пішов. «Отак з ними й треба, — переконував себе Александер. — Рішуче наступати, тоді я їх обкручу кругом пальця. Я ще вам себе покажу! Іще побачимо, хто кого!»

3

Десь опівдні двері бібліотеки у Якобсовій віллі відчинились, і ввійшов Джонні Літт.

Доктор Ульріх Шерц, який саме кінчав обідати, підвів очі і встав, явно зраділий.

— Добре, що ти прийшов, Джонні! Сідай ось тут!

Він показав на те саме крісло біля дубового столика, у якому двадцять годин тому сидів Гергард Ірінгс. Літт нерішуче сів. Після того, що сталося тут учора, йому було не вельми приємно заходити сюди і сідати в це крісло.

Доктор Шерц спорожнив тарілку з компотом і поставив її на піднос, де вже стояло кілька тарілок і мисочок з недоїдками, потім витер губи салфеткою, витяг золотий портсигар і подав його своєму гостю.

— Турецьку, Джонні?

— Дякую. — Літт закурив.

Кімната сповнилась ароматом дорогого тютюну. Джонні Літт мерзлякувато притулився до спинки крісла. Його погляд блукав за вікном. Над голими деревами саду висіло сіре осіннє небо. Літт жадібно, нервово затягався сигаретою.

— Ти просив, щоб я зайшов поговорити з тобою, Уль. Нас тут ніхто не почує? Я маю на увазі двері…

— Авжеж, — сказав доктор Шерц. — Цілком можливо. Але цьому легко зарадити. — Він підійшов до середніх дверей, біля яких стояла радіола, і поставив пластинку. Залунала мелодія вальса.

— Ця радіола — дуже корисна річ, — промовив він, повертаючись до столу. — Вона стоїть біля дверей і грає собі, а я тим часом балакаю з ким хочу біля вікна. Якщо кому заманеться підслухувати під дверима, то він почує тільки музику —