Брет Істон Елліс - Американський психопат

лишаються довгі, густі нитки крові та шмарклів. На жаль, носовичок — не подарунок. Але я щодня випиваю приблизно двадцять літрів води «Евіан», регулярно ходжу в солярій, і одна розгульна нічка не вплине на тон чи гладкість моєї шкіри. Колір обличчя все одно ідеальний. Три краплі «Візину» очищують очі. Пакет льоду підтягує шкіру. Все зводиться до того, що я почуваюся жахливо, але виглядаю чудово.

До залу засідань ради директорів я приходжу першим. Луїс Керрузерс йде за мною, наче цуценя, плутається під ногами і сідає поряд — тобто мені доводиться зняти навушники. На ньому спортивний шерстяний картатий піджак, шерстяні слакси, бавовняна сорочка від «Хуґо Босс» і краватка з орнаментом пейслі. Слакси, здається, від «Брукс Бразерс». Він починає теревенити про ресторан у Феніксі, «Лжепророки», і мені цікаво було б про нього послухати, але ж не від Луїса Керрузерса… Однак десять міліграмів «Валіуму» мені допоможуть. Вранці гостями «Шоу Патті Вінтерс» були нащадки членів «Загону Доннера»[72].

— Клієнти виявилися страшними селюками, що й не дивно, — каже Луїс. — Хотіли показати мені місцеву постановку «Знедолених», але ж я вже бачив цей мюзикл у Лондоні…

— Важко було дістати столик у «Лжепророках»? — перебиваю його я.

— Ні, зовсім ні, — відповідає він. — Ми пізно вечеряли.

— Що замовляв? — питаю я.

— Я взяв устриць-пашот, lotte[73] і горіховий тарт.

— Я чув, lotte в них смачна, — буркочу я, задумавшись.

— Клієнт взяв boudinblanc[74], смажене курча та чизкейк.

— Чизкейк? — перепитую я, збентежений таким простим, мало не інопланетним списком. — А курча було з якимось соусом чи фруктами? Як вони були нарізані?

— Ні, Патріку, — каже Луїс, теж збентежений. — Воно було просто… смажене.

— А чизкейк з яким смаком? Він був підігрітий? — питаю я. — Чизкейк з рікоти? Козячого сиру? З квітами чи, може, кінзою?

— Ні, звичайний, — відповідає він і додає: — Патріку, ти спітнів.

— А вона що їла? — питаю я, ігноруючи його слова. — Дівка клієнта?

— Ну, вона взяла салат по-селянськи, гребінці та лимонний тарт, — каже Луїс.

— Гребінці були на грилі? Чи це було сашимі з гребінців? Чи вони були мариновані? — далі питаю я. — Чи може запечені?

— Ні, Патріку, — каже Луїс. — Вони були… смажені.

У кімнаті запала тиша, поки я намагаюся це осмислити, перш ніж, нарешті, запитати:

— Як це — смажені, Луїсе?

— Я точно не знаю, — відповідає він. — Здається, для цього потрібна… пательня.

— Вино? — питаю я.

— Білий совіньйон 85-го року, — каже він. — Йорданське. Дві пляшки.

— Машина? Ти орендував її у Феніксі?

— БМВ, — посміхається він. — Маленький чорний бумер.

— Круто, — буркочу я, згадуючи минулу ніч і як я повністю відключився на стоянці «У Нелл» — з рота йшла піна, я міг думати лише про комах, незліченну кількість комах, і бігав за голубами, з піною з рота бігав за голубами…

— Фенікс. Дженет Лі[75] була з Фенікса… — я затинаюсь і продовжую: — Її зарізали в душі. Паршива вийшла сцена.

Ще пауза.

— Кров виглядала несправжньою.

— Слухай, Патріку, — каже Луїс, він кладе мені в руку носовичок, мої пальці стиснені в кулак, який розслабляє його дотик. — Ми з Дібблом наступного тижня вечеряємо в клубі «Єль». Не хочеш приєднатися?

— Звісно.

Я думаю про ноги Кортні, вони розставлені, вони охоплюють моє обличчя, і коли я дивлюсь на Луїса, на якусь коротку мить його голова схожа на піхву, що говорить, і це лякає мене мало не до смерті й змушує сказати хоч щось, витираючи піт з чола.

— Гарний… костюм, Луїсе.

Останнє, про що я міг би думати.

Він дивиться на мене ошелешений і раптом шаріється, соромиться і торкається лацкана піджака.

— Дякую, Пат. Ти теж маєш чудовий вигляд… як завжди.

Коли він простягає руку, щоб торкнутися моєї краватки, я перехоплюю її в повітрі і кажу:

— Компліменту було достатньо.

Заходить Рід Томпсон у двобортному шерстяному картатому костюмі на чотири ґудзики, смугастій бавовняній сорочці та шовковій краватці, все від «Армані», у непоказних синіх бавовняних шкарпетках від «Інтервовен» та чорних черевиках від «Ферраґамо», точнісінько таких, як мої, з примірником «Волл-стрит джорнел» в акуратно наманікюреній руці, через другу елегантно перекинуте широке твідове пальто від «Білл Кайзермен». Він киває нам і сідає навпроти. Трохи згодом приходить Тодд Бродерік у шерстяному смугастому двобортному костюмі, смугастій попліновій сорочці та шовковій краватці, все від «Поло», з ефектною лляною нагрудною хусткою, здається, теж від «Поло». Далі — Мак-Дермотт зі свіжим номером журналу «Нью-Йорк» та ранковим числом «Файненшл таймс», у нових окулярах «Олівер Піплз» без діоптрій із оправою червоного дерева, в однобортному чорно-білому шерстяному костюмі з орнаментом «гусячі лапки» та лацканами з розрізом, у смугастій бавовняній сорочці з косим комірцем та шовковій краватці з орнаментом пейслі, дизайн і пошиття — «Джон Рейл».

Я посміхаюсь до Мак-Дермотта, який із похмурим обличчям вмощується навпроти мене. Він зітхає і розгортає свою газету, читає мовчки. З того, що я не почув від нього ані «привіт», ані «доброго ранку», можна сказати, що він злиться, і підозрюю, що це пов’язано зі мною. Зрештою, відчуваючи, що Луїс зараз про щось запитає, я повертаюся до Мак-Дермотта.

— Мак-Дермотте, що не так? — дурнувато всміхаюсь я. — Черга до «Стермастера» зранку була надто довгою?

— Хто сказав, що щось не так? — гугнявить Мак-Дермотт, гортаючи сторінки «Файненшл таймс».

— Послухай, — кажу я, нахиляючись до нього. — Я вже вибачився за те, що кричав на тебе через піцу в «Пастелях».

— Хто сказав, що справа в цьому? — напружено питає він.

— Я думав, ми у всьому розібрались, — шепочу я, стискаючи бильце його стільця, і одночасно посміхаюсь до Томпсона. — Вибач, що я образив піцу в «Пастелях». Так добре?

— Хто сказав, що справа в цьому? — повторює він.

— Тоді що сталося, Мак-Дермотте? — шепочу я і помічаю, як щось рухається в мене за спиною.

Я рахую до трьох, тоді розвертаюсь, саме тоді, коли Луїс схиляється до мене, намагаючись підслухати. Він знає, що я його спіймав, і повільно відкидається на спинку стільця з винуватим виглядом.

— Мак-Дермотте, це ж сміховинно, — шепочу