Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

синці й рубці. Вони точно відповідали слідам, що вже були на моєму тілі раніше, у в’язниці, слідам, які я бачив на інших в’язнях під час відвідин душової кімнати.

Я відвернувся від дзеркала, змушуючи себе все забути: це ще один тюремний трюк. За двадцять хвилин я знову був на мотоциклі, одягнений у чисті джинси, чоботи, червону футболку і безрукавку.

Я їхав повз риболовецьку бухту в затоці Колаба-Бек, щоб потрапити на зустріч у нетрищах.

Усю територію навколо мене було відібрано в моря, камінчик по камінчику. Високі сучасні житлові комплекси юрмилися на новому кам’яному океані та кидали таку дорогоцінну тінь на широкі озеленені вулиці.

Це був фешенебельний бажаний район, з готелем «Президент», що став візитівкою передмістя. Невеличкі крамниці, які вишикувалися на трьох основних бульварах, були нещодавно відреставровані. Квіткові ящики прикрашали більшість вікон. Слуги, які рухалися туди й назад між житловими вежами та крамницями, були одягнені в найошатніші сарі й накрохмалені білі сорочки.

Коли головна дорога повернула ліворуч, а потім праворуч біля Всесвітнього торгового центру, то прийшла і зміна краєвиду.

Дерев уже було не так багато, а потім їх узагалі не стало видно. Затінок почав зникати разом з тінню вежі, яка здалася сонцю.

Тепло від нависаючого сонця, затуленого важкими хмарами, нещадно давило на брудно-сірий океан нетрищ, де гребені низьких дахів котилися нерівними хвилями аж до розтріпаного обрію неспокою і боротьби.

Я припаркував мотоцикла, вийняв медикаменти й бинти і дав трохи грошей одному з малих, які запропонували постерегти мій транспорт. Хоча для цього не було потреби. Тут ніхто нічого не крав.

Зайшовши до нетрищ, я рушив широкою піщаною нерівною дорогою. Мене привітав сморід відкритих убиралень, що містилися біля дороги. Мені перехопило подих, а в шлунку важким каменем осіла нудота.

Суворо і швидко повернулися спогади мого побиття на складі. Сонце. Побиття. Сонце було занадто гарячим. Я похитнувся на край шляху. Це спричинило нову хвилю нудоти. Я зупинився. Руки на колінах. Я виблював у бур’янах біля дороги все, що залишалося в шлунку.

Діти з нетрищ вибрали цей момент, щоб ринутися з провулків для привітання. Оточуючи мене, поки я здригався і тремтів, вони тягнули за рукави сорочки і вигукували моє ім’я.

— Лінбаба! Лінбаба! Лінбаба!

Узявши себе в руки, я дозволив дітям затягнути себе у нетрища. Ми торували нашу дорогу вузькими протоптаними провулками між хатами, зробленими з поліетилену, тканих килимків і бамбукових стовпів. Халупи, на яких упродовж восьми місяців сезону посухи збирався пил, схожі були на дюни в пустелі.

Крізь низькі дверні отвори проглядалися блискучі вежі каструль і сковорідок, гірлянди з зображеннями богів і гладенько вичовгана земляна долівка, засвідчуючи охайне упорядковане життя, що панувало всередині.

Діти провели мене просто до будинку Джонні Сигара, який стояв неподалік узбережжя.

Джонні був головним у нетрищах, народився на вулицях міста. Його батько був морським піхотинцем на тимчасовому завданні в Бомбеї і покинув матір Джонні, коли дізнався про її вагітність. Він залишив місто на військовому кораблі, що прямував до порту Аден. Вона більше ніколи про нього не чула.

Родина вигнала матір Джонні з дому, після чого вона почала жити у своєрідному поселенні для безхатченків, збудованому з поліетилену, що розкинулося через дорогу від Кроуфордського ринку.

Джонні народився серед цілодобового галасу, штовханини і човгання, біля одного з найбільших критих ринків Азії. У його вухах дзвеніло від самого ранку й аж до пізньої ночі від пронизливого крику і реву вуличних продавців і лоточників.

Він усе своє життя прожив у громадах безхатченків і в переповнених нетрищах, і почувався як удома лише в припливі й вихорі юрби. Ті кілька разів, що я бачив його на самоті, коли він прогулювався узбережжям біля нетрищ або сидів біля чайної крамниці під час післяобіднього затишшя, то він здавався пригніченим самотністю, замкненим у своєму маленькому «я». Але посеред будь-якої юрби він був окрасою свого народу.

— О Боже! — вигукнув він, коли побачив моє обличчя.— Що в дідька з тобою сталося, чоловіче?

— Це довга історія. Як поживаєш, Джонні?

— О чорт, друже. Тебе міцно припечатали!

Я насупив брови. Джонні знав цей погляд. Ми були сусідами у нетрищах упродовж вісімнадцяти місяців і залишилися добрими друзями.

— Гаразд, гаразд, тгик гай[50], баба. Іди посидь. Випий чаю. Суніле! Принеси чаю! Фатафат! Як блискавка!

Я сів на порожньому зерновому барабані, дивлячись, як Джонні роздавав інструкції команді парубків, які завершували останні приготування перед дощем.

Коли попередній очільник нетрищ пішов у відставку і виїхав у своє село, на своє місце він рекомендував Джонні Сигара. Кілька людей бурчали, що Джонні не ідеальний кандидат, але любов і повага загалу до пенсіонера вгамували всі заперечення.

Це була почесна посада, що не давала більшого авторитету, ніж той, яким уже володіла людина, яка її обіймала. Після майже двох років на цій посаді Джонні показав себе мудрим посередником у вирішенні суперечок і сильним очільником, який пробуджує віковічний інстинкт — бажання рухатися у правильному напрямку.

Зі свого боку, Джонні насолоджувався лідерством. І коли всім іншим не вдавалося вирішити суперечку, він довіряв своєму серцю, оголошував вихідний у нетрищах і влаштовував вечірку.

Його система працювала і була популярною. Деякі люди переселялися до його нетрищ тільки тому, що там майже щотижня була гарна вечірка для мирного врегулювання суперечки. Люди з інших нетрищ приходили до Джонні, щоб вирішити свої суперечки. Крок по кроку хлопчик, народжений на тротуарі, став Соломоном для своїх людей.

— Аруне! Спустися до мангрової лісосмуги разом з Діпаком! — заволав він.— Дамба для захисту від паводкових вод учора обвалилася. Полагодь її, швидко! Радже! Піди з хлопцями до будинку Бапу. У стареньких жінок у його провулку немає поліетилену на даху. Ті довбані коти його стягли. Бапу має необхідні матеріали. Допоможи йому підняти їх нагору. А решта нехай продовжує чистити водостоки! Джалді! Мерщій!

Принесли чай, і Джонні присів, щоб випити його зі мною.

— Коти,— зітхнув він.— Ти можеш мені пояснити, як на світі можуть існувати любителі котів?

— Одним словом? Миші. Коти — вправні маленькі дияволи.

— Мабуть. Ти розминувся з Лайзою і Вікрамом. Вона бачила твоє обличчя?

— Ні.

— Дідько, чоловіче, у неї буде істерика, яар. Таке враження, наче хтось тебе переїхав.

— Дякую, Джонні.

— Не варто,— відповів він.— До речі, той Вікрам також не в набагато кращому стані. Гадаю, він недосипає.

Я знав, чому Вікрам мав такий кепський вигляд. Я не