Алессандро Барікко - Море-океан

цілковитої самовідданості науці, що пов’язувала життя Бартлбума з амбітним задумом «Енциклопедії про межі» тощо, твору величного й похвального, який, утім, заважав йому, і то цілком очевидно, виконувати свої професійні обов’язки, змушуючи його щороку полишати свою професорську посаду разом із належною на ній зарплатою своєму тимчасовому замісникові, яким, у цьому випадку, тобто протягом усіх сімнадцяти років, поки тривала ця справа, був я. Тож ви розумієте, який я вдячний йому й чому я так шаную його твір. Саме собою. Такі речі людина честі ніколи не забуває.

Та одначе.

Усе влаштувала тітонька Матильда, а Бартлбум був не здатен сильно опиратися. Його заручили. Однак він терпів через силу. І загубив трохи того блиску… ніби в нього душа помутніла, розумієте, до чого я веду. Немов він сподівався на щось інше, зовсім інше… Він не був готовий до такої буденності. Животів, не більше.

А потім одного дня в Бад-Голлені він, укупі з нареченою та простатою, пішов на прийом, витончений захід, шампанське рікою й весела музиченька. Вальс. І зустрів там ту Анну Аншер. Незвичайна то була жінка. Малювала. І, кажуть, незле. Зовсім іншої породи, ніж Марія Луїджа Северина, щоб ви зрозуміли. Вона сама зачепила його, під час святкового канкану.

— Даруйте…Чи ви той самий професор Бартлбум?

— Так.

— Я подруга Мішеля Плассона. Виявилося, що він їй тисячу разів писав, той художник, розповідаючи про Бартлбума та ще безліч речей, зокрема про його енциклопедію меж і сякетаке, і ця історія, за жінчиними словами, її цілковито вразила.

— Чарівно було б якось побачити ваш твір. Отак і сказала: нарівно. І промовила те, ледь схиливши голівоньку набік, забираючи з очей пасмо чорного, як вороняче крило, волосся. Справжня майстриня. Бартлбумові ті слова немов враз побігли в крові. Так би мовити, відобразившись аж у штанях. Щось пробурмотівши, надалі тільки те й робив, що обливався потом. Упрівав, як чорт, як треба було. І температура тут ніяким боком. Усе саме по собі траплялося.

Можливо, усе б так і скінчилось, але наступного дня, під час самотньої прогулянки, він усе прокручував у голові ту фразу й усе решту, коли це Бартлбум побачив екіпаж, один із тих гарних екіпажів із валізами й капелюшними коробками на даху. Прямував із міста. А в екіпажі, і те він зауважив чудово, сиділа вона, Анна Аншер. Беззаперечно, вона. Чорне, як воронове крило, волосся. Голівонька. Усе на місці. І реакція в штанях, достоту як і напередодні. Бартлбум збагнув. Люди пліткують, що він був із тих чоловіків, які, за потреби, вміють ухвалювати рішення самотужки, хай навіть дурні, але коли випадало, заднього ходу не давав. Повернувшись додому, склав валізи й, уже наладнавшись йти, постав нареченій Марії Луїджі Северині перед ясні очі. Вона саме вовтузилася зі щітками, стрічками й коралями.

— Маріє Луїджо…

— Прошу Ісмаелю, я вже забарилася…

— Маріє Луїджо, хочу повідомити тобі, що ти вже не заручена.

— Гаразд, Ісмаелю, поговорімо про це згодом.

— Із цього випливає, що я теж не заручений.

— Це очевидно, Ісмаелю.

— Тоді прощавай.

Дивувало в цій жінці одне — загальмованість її реакцій. Ми з Бартлбумом говорили про цей випадок багато разів, його цілком зачарувало таке явище, він навіть вивчав його, так би мовити, зрештою набувши в цьому питанні майже наукової та вичерпної компетентності. А тому знав, що відтинок часу для того, щоб безкарно зникнути з цього будинку, коливається від двадцяти двох до двадцяти шести секунд. Він вирахував, що цього йому вистачить, щоб дістатись екіпажа. Власне, сталося все саме так, і він якраз мостив заднє місце в екіпажі, коли ясне повітря в Бад-Голлені розітнув нелюдський крик:

— БАААААРТЛБУМЕ!

Що за голос у цієї жінки! Ще й за багато років по тому в Бад-Голлені переповідали, що скидалося на те, наче хтось із церковної дзвіниці скинув піаніно просто на гору кришталевих люстр.

Він усе розвідав, той Бартлбум: Аншери мешкали в Голленберзі, за п’ятдесят чотири кілометри на північ від Бад-Голлена. Він рушив у путь. Убрався в костюм для значущих подій. І капелюха надів святкового. Обливався, звісно, потом, але в межах пристойності. Екіпаж їхав без усяких перешкод по дорозі між пагорбів. Усе, як видавалося, йшло якнайліпше.

Те, що промовить до Анни Аншер, з’явившись перед нею, Бартлбум уявляв дуже виразно:

— Пані, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

І клац — простягне їй скриньку з червоного дерева, повнісіньку листів, сотні листів, річ, через яку даси дуба від подиву та ніжності. Пречудовий був задум, що й казати. Бартлбум прокручував його подумки всю дорогу, і це змушує замислитися над тим, який складний розум мають декотрі видатні науковці та мисленники; таким, поза всяким сумнівом, був розум проф. Бартлбума, чиїй прекрасній здатності надзвичайно точно й глибоко концентруватися на певній ідеї шкодить химерно-неминуча схильність миттєво й повною мірою позбуватися будь-яких інших ідей, між собою пов’язаних, сродних і випадкових. Божевільні голови, коротше кажучи. Так, приміром, Бартлбум усю дорогу обмірковував свій досконало логічний план, але лише за сім кілометрів до Голленберґа, а точніше між селами Альцен і Бальцен, він згадав, що якщо достоту, то скриньки з червоного дерева, сповненої листів, сотнею листів, він при собі вже не мав.

Це як осяяння. Якщо розумієте, про що я.

І дійсно, Бартлбум скриньку з листами віддав Марії Луїджі Северині в день їхніх заручин. Не надто впевнено, але приніс їй усіх їх і сказав урочисто:

— Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

Після десяти-дванадцяти секунд звичного гальмування Марія Луїджа витріщила очі, витягнула шию і, не ймучи віри, промовила одне простісіньке слово:

— Мене?

«Мене?», мабуть, було не тією відповіддю, про яку Бартлбум мріяв чимало років, тим паче, що пишучи ті листи, жив у самоті, налаштовуючись на якнайкраще. Тому, певна річ, він трохи розчарувався за таких обставин, і це легко зрозуміти. Саме цим пояснюється те, що згодом про ту історію з листами він ніколи не згадував, обмежуючись лише тим, щоб перевіряти, що скринька з червоного дерева досі при Марії Луїджі, хоч тільки Бог знає, чи її взагалі хтось відкривав. Трапляється й таке. Плекаєш мрії, по-своєму, як щось інтимне, а потім життя не бажає грати з тобою заодно, викидає їх, однією миттю, фразою, і все розвалюється. Трапляється. Утім, жити — справа невдячна. Доводиться змирятися. Життя не знає, що таке вдячність, якщо розумієте, до чого я веду.

Вдячність.

Та одначе.

А зараз клопіт був у тім, що була потрібна скринька, однак вона