Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ґунценгаузен поблизу Мюнхена на могили моїх предків. Деякі з них були рабинами й обрали собі ім’я Ґунценгаузен.

Потім я попрямував до Амстердама, що тривалий час був моїм улюбленим європейським містом. Містом, у якому десять років тому відбулося моє статеве хрещення, знайомство з гомосексуальним життям. Під час попередніх відвідин я зустрічався з деякими людьми, і зараз під час званого обіду познайомився з молодим німецьким театральним режисером на ім’я Карл. Елегантно вбраний, з умінням чітко висловлювати думки, він дотепно й зі знанням справи говорив про Бертольда Брехта, чимало п’єс якого сам поставив на сцені. Я вважав його освіченим і чарівним, але не розглядав його привабливість у сексуальних категоріях і припинив про нього думати, коли повернувся до Лондона.

Тож я був дуже здивований, коли кілька тижнів по тому отримав від нього листівку з пропозицією зустрітися в Парижі. (Мама побачила цю листівку, поцікавилася від кого вона — можливо, в неї закралася легка підозра. Я відповів: «Просто старий друг», і ми облишили цю тему).

Це запрошення заінтригувало мене, тож я подався до Парижа мотоциклом і на поромі. Карл винайняв затишний номер у готелі зі зручним двоспальним ліжком. Під час цього довгого вікенду ми оглядали визначні місця і між тим кохалися. Я привіз із собою запас амфетамінових пігулок і прийняв їх зо двадцять, перш ніж ми пішли в ліжко. Розгарячілий від збудження і жадання, якого я не відчував до вживання препарату, я з усією пристрастю віддався цьому заняттю. Вражений моєю палкістю та ненаситністю, Карл запитав, що на мене найшло. Амфетамін, відповів я, показавши йому пляшечку. Він із цікавості взяв одну пігулку, вподобав ефект, узяв ще одну, і ще одну, і ще, і невдовзі вже, як і я, палав бажанням, збудившись так, наче перебуває в «оргазмотроні»[180] Вуді Аллена. Не знаю, скільки годин минуло, перш ніж ми, цілком виснажені, відсторонилися один від одного, а тоді після невеличкого перепочинку продовжили кохатися.

Мабуть, зважаючи на обстановку й кількість вжитого амфетаміну, було не надто дивно, що ми металися, немов тварини під час статевого полювання, але я точно не очікував, що після цієї пригоди ми закохаємося один в одного.

Повернувшись у жовтні до Нью-Йорка, я писав Карлові палкі листи, на які отримував не менш палкі відповіді. Ми обожнювали один одного, уявляючи, як проживемо разом довге життя, сповнене кохання і творчості — Карл реалізовуватиме себе як митець, я — як науковець.

Але згодом почуття почали згасати. Ми задавалися питанням, чи пережитий нами досвід був справжнім і щирим, зважаючи на величезний сплеск хтивості, спричинений вживанням амфетаміну. Це питання було для мене найпринизливішим — чи ж могла закоханість — таке високе поривання — скотитися до чогось суто фізіологічного?

Листопад минув у ваганнях між запевненнями й сумнівами, ми кидалися з краю до краю. З настанням грудня закоханість остаточно минула, і (не жалкуючи і не заперечуючи дивної лихоманки, що охопила нас) ми вже не бажали продовжувати листування. В останньому листі до нього я написав: «Мої спогади про гарячкову, збудливу, безпричинну радість… зникли безповоротно».

Три роки тому я отримав від Карла листа, де він писав, що збирається переїхати до Нью-Йорка. Мені було цікаво його побачити, знову зустрітися з ним після того, як я зав’язав із наркотиками.

Коли я завітав до його невеликої квартирки на Крістофер-стрит поблизу річки, мене огорнула завіса смердючого й аж густого від диму повітря. Сам Карл, який раніше вирізнявся елегантністю, тепер був неголеним, розпатланим і брудним. На підлозі валявся нечистий матрац, а на поличці над ним стояли коробочки з пігулками. Жодних книг, жодних згадок про його читацьке й режисерське минуле. Мені здалося, що тепер його абсолютно не цікавлять інтелектуальна й культурна сфери життя. Він став наркоторговцем, говорив лише про наркотики й був переконаний, що ЛСД врятує світ. Погляд Карлових очей був тьмяним і фанатичним. Мене надзвичайно спантеличило й шокувало побачене. Що сталося з цим вишуканим, обдарованим, культурним чоловіком, з яким я познайомився усього три роки тому?

Мене охопив жах і, почасти, почуття провини. Чи ж не я відкрив йому світ наркотиків? Чи був я до певної міри відповідальний за цю руйнацію колись інтелігентної людської істоти? З Карлом я більше не зустрічався. Уже в 1980-ті роки я чув, що він, хворий на СНІД, повернувся до Німеччини помирати.

Коли я навчався в резидентурі Каліфорнійського університету, моя приятелька з Маунт-Зіона Керол Барнетт повернулася до Нью-Йорка на резидентуру з педіатрії. Після мого переїзду до Нью-Йорка наша дружба відновилася, і пізніми недільними ранками ми часто навідувалися до ресторану Барні Ґрінграса (прозваного «Осетровий король»), щоб поснідати копченою рибою. Керол виросла у Верхньому Вест-Сайді і змалку ходила до Барні, де вільно оволоділа розмовною ідиш, прислухаючись до балаканини мовою, що гула у крамниці й ресторані.

У листопаді 1965 року я щодня вживав величезні дози амфетаміну, а слідом увечері, не в змозі заснути — у не менших кількостях хлоральгідрат, що мав снодійну дію. Одного разу, коли я сидів у кафе, мною раптово оволодів найшаленіший обман почуттів, що я описав у «Галюцинаціях»:

Коли я помішував каву, вона зненацька позеленіла, а тоді стала рожевою. Я вражено підняв очі й побачив, що у відвідувача, який сплачував рахунок біля каси, величезна голова з хоботом, немов у слона. Мене охопила паніка, я шпурнув на столик п’ятидоларову банкноту і, перебігши через дорогу, вскочив в автобус. Проте видавалося, що всі пасажири мають гладкі білі голови, подібні до гігантських яєць, з величезними блискучими очима, що нагадували складні фасеткові очі комах — здавалося, вони рухаються ривками, що підсилювало враження про них як про моторошних позаземних істот. Я усвідомлював, що марю, що не можу зупинити процеси, що відбуваються у моєму мозку і що треба принаймні зовні зберігати самовладання — не панікувати, не волати й не впадати у кататонічний стан перед лицем потвор із комашиними очима, які оточували мене.

Коли я вийшов із автобуса, довколишні будівлі охопила хитавиця, і вони рухалися з боку в бік, немов прапори на сильному вітрі. Я зателефонував Керол.

— Керол, — тут же сказав я, щойно вона взяла слухавку. — Я телефоную попрощатися. Я божеволію, стаю психічно хворим, несповна розуму. Це розпочалося сьогодні вранці і стає дедалі гірше.

— Олівере! — вигукнула Керол. — Що ти зараз вживав?

— Нічого, — відповів я. — Саме тому я й так перелякався.

Керол на мить замислилася, а тоді запитала:

— А що ти якраз припинив уживати?

— Точно! — відповів я. — Вживав