Вікторія Амеліна - Дім для Дома

дівчинка сама вплуталася в якусь історію. Так, формально вона дитина, але навіть заміж уже виходити можна — сімнадцять років! Може, вона якраз для того й втекла, аби заміж вийти? Міліціонери все сміялися, а потім один посерйознішав:

— А якщо й не сама... Тим більше. Ви бачите, що тепер твориться в цій країні? Ви телевізор дивитеся? — і міліціонер стишив голос, ніби це великий секрет. — Ґвалтують, вбивають, і тіла не знайдеш...

Так жінки все бігали десь без мене. Велика Ба, мабуть, не встигала за молодими. Занадто велика. Сльози — великі теж — котилися по щоках. Смішна і стара, в халаті, Велика Ба бігла своє, можливо, останнє коло. Решту ночі її душив кашель — і це всім нагадувало про Машину алергію.

А ось простирадло, ось сукні Машині... Малюнків нема на місці — ні німецького Замку, ні російського Ермітажу, ні генеральського сина Ромки. Якби малюнки були, може, і Тамара, як я, все зрозуміла б нарешті: Маша, напевно, втекла не в Новерськ. А втім, це Тамарі чомусь було ясно одразу. Тамара дзвонила, здається, усьому світу, усім — крім мого Господаря. 

Говорять

 Родичі й друзі, яким телефонувала Тамара, нічого не знають. Машина подруга з Курська ображено повідомила, що Маша давно припинила писати. В квартирі генерала Лисицького ніхто не взяв слухавки. Його колишня дружина, вітчимова сестра, що нудьгує тепер сама у Донецьку, запевнила: ні генерал, ні Ромка вже рік не листуються навіть з нею, не те, що з Машею: сімнадцятирічна Марія Цілик рішуче прямує вгору вздовж вулиці Листопадового Чину. Марія тягнула за собою валізу, яка видавалася досить важкою, а отже, ймовірно, покидала місто надовго.

— Генерал наш усе ще в Німеччині, — кричала Галина в слухавку так, що чути було на весь коридор. — Уже, мабуть, накрався так, що збудує під Ленінградом копію Шверинського замку! Як вивели всі війська? — дивувалась жінка. — Вчора? По телевізору? Ні, я не чула, Тамарко. Та я ж з дачі лише приїхала... Ну ти кажи, що там, як. Я ж Машу люблю! Думала, буде мені невістка...

Сусіди нічого не бачили. Звісно, всі ж спали. Були тільки Маша, біда та я.

Одна з сусідок протягнула співучо:

— Зникла-а-а? Оця, що ходить у міні? За що ж вас так Бог покарав?

Насправді Маша коротку спідницю вдягнула лише один раз. Її довго вмовляла мати — мовляв, шкодуватимеш потім, що не носила. Та і до чого тут це?

— Ой, яка ж то біда! — поспівчувала продавщиця із хлібного. — Ось доньку моїх знайомих у Туреччину повезли. І там продали в бордель!

Лише Ярослав Теодорович, власник огидної такси, сказав, що бачив панну Марію. Готовий навіть свідчити у міліції: вранці, 1-го вересня 1994-го року, гуляючи зі своїм нетерплячим собакою, Ярослав Теодорович помітив, як

— Я ще подумав, що панна спішить на вокзал. Здивувався... Але панна тепер доросла, працює в серйозній установі.

Тільки міліції офіційні свідчення були непотрібні. Заяву в жінок так і не прийняли:

— Вона ж в Донецьку прописана? У вашого чоловіка? То в Донецьку нехай і шукають!

Хоча міліціонери виявилися не такими й поганими, як очікувала Тамара. Навіть допомагали трохи. Заяву теж врешті обіцяли оформити — коли видно буде, що справа не безнадійна.

— Ми ж вам допомагаємо. І ви теж не будьте такі вперті. Для чого ж псувати статистику? Нам теж дітей годувати треба, а то і наші втечуть! А дівка ваша, мабуть, десь з кавалером. Це ж вік такий, та й сусіди кажуть...

Двір справді й далі повнився чутками й розмовами.

— Такі часи, — казали одні.

— Така родина, — казали інші.

— Так-так. Не така! Я це одразу побачила.

— Дві дочки, й обидві розлучені!

Люди ніколи не соромляться псів. Знаєте, підбігає сусідський собака — ось і причина поговорити. Й говорять: продавщиці та покупці, в хлібному та молочному, власники собак в парку й батьки дітей на майданчику, пенсіонерки, що розвішують білизну у двориках, дідки, що ріжуться в доміно, карти й шахи. Говорять справжні львівські пані — такі, як Марусина пані Віра, в чиїх квартирах висять на стінах розп’яття й годинники відміряють особливий львівський час. З їх родинами, звісно, усе нормально, їхні доньки ходять до церкви щотижня й до сповіді, як заведено. Їхні годинники ще ніколи не зупинилися, не захекалися, не сповільнилися й не поспішили. Ці розп’яття пробачають гріхи кожному, хто володіє стінами, на яких вони висять. Тому й втрачати ці стіни страшніше за будь-які інші.

— А звідки вони приїхали, кажете, пані Софіє?

— Та ж нізвідки! В тім то і діло! Нізвідки!

Говорить і мадам Варгіна — радить батькам тої дівчинки, що досі ніяк не вивчиться грати «Оду до радості»:

— Ви ж пильнуйте свою! Ви з іншого кола, звісно. Не те що... Але зараз такі часи.

Я, мабуть, уперше хочу кусатися. Ну як вони всі отак? Але першим я б мав вкусити себе самого. Mea culpa.

Тільки старий дід Євген мовчить. Він, хоч і партизан, але правила війни шанує, як зразковий військовий: лежачих не б’є. 

Тихі пошуки

 — Нехай все це буде сном, мамо. Нехай це просто закінчиться, — Тамара тільки повторює це. Не кричить, не скиглить. І очі сухі: — Нехай це просто скінчиться.

Жінки говорять за зачиненими дверима — полковник уже повернувся. Одразу ввімкнув радіомушлю. Ш-ш-ш. Шатл «Діскавері» летить далеко у космос. Ш-ш-ш. Два літаки з одного заводу зійшлися в одному небі. Ш-ш-ш. Добре людям, яким невтямки, що відбувається. Найбільш балакучих із них вже попередили: т-с-с, старому ні слова. Добре, що людей можна так вберегти.

Полковник ішов вулицею Лепкого зі свою валізкою, жалівся, як завжди, на шумне місто, здоровкався із сусідами.

— Тихо, донечко, тихо, — Велика Ба втішає доньку на кухні.

За мірками матері, Оля надто голосно плаче. Велика Ба вміє плакати геть нечутно.

— Я знала, знала, що так і буде. Все розпадається, розкладається... — Тамара видає свою схованку на холодильнику, не соромиться тепер ні матері, ні сестри. Розсипається маленьке Тамарине царство, ніби піщане.

Ллє вересневий дощ, заливає сліди на асфальті, рівняє з землею останні замки. Вода заповнює пустку, б’ється у вікна кімнати з одною великою скринею та трьома ліжками — одним порожнім. Тільки сліди не змиєш. Та й зрозумів я вже все. І поки світ