Марі Кондо - Викинь мотлох із життя! Мистецтво прибирання, яке змінить вас назавжди

у крамниці – це товар, а одяг удома – це особисті речі. Ми не можемо назвати одяг з ярликом своїм, тому він нам ще не «належить». У гардеробі переважає аура нашого «законного» одягу, тому речі з ярликами стають менш помітними. Той факт, що ми не звертаємо уваги та зрештою забуваємо про них, переглядаючи вміст свого гардеробу, стає звичним явищем.

Деякі люди висловлюють занепокоєння, що, знявши ярлики, вони знизять вартість одягу на той випадок, якщо захочуть його коли-небудь продати. Але тут і полягає суперечність. Якщо ви збираєтеся придбати якусь річ, не забувайте, що ви маєте прийняти її у вашому домі та проявити турботу. Якщо ви її таки придбали, одразу знімайте ярлик. Аби ваш одяг перетворився з магазинного товару на вашу особисту річ, вам потрібно здійснити ритуал «відрізання пуповини», яка з’єднує її з крамницею.

Не недооцінюйте «шуму» текстової інформації

Мої найуспішніші учні зазвичай хочуть досягнути ще більшого рівня комфорту в своєму просторі, коли вирішують проблеми з надлишком речей та їх зберіганням. На перший погляд будинки деяких моїх клієнтів такі охайні, що, здається, їм не потрібна моя допомога.

Одна з таких клієнток, якій було близько тридцяти, жила зі своїм чоловіком та шестирічною донькою. У неї не було жодних проблем з викиданням непотребу, і після нашого першого заняття вона позбулася двохсот книжок та тридцяти двох сміттєвих пакетів інших речей. Вона насамперед була домогосподаркою і проводила свій час, доглядаючи за домом, влаштовуючи двічі на місяць чаювання для інших матерів та даючи уроки з флористики. До неї часто навідувалися гості, тому вона знала, що потрібно підтримувати лад у домі, аби не було соромно перед ними. Вона жила в будинку з двома спальнями, їдальня була з’єднана з кухнею, а речі її сім’ї охайно зберігалися у вмонтованих шафах та двох стелажах заввишки як зріст людини. Дерев’яна підлога була чиста й добре відполірована. Її друзі не вірили, що можна бути більш охайним, ніж вона, але все ж таки жінка була чимось невдоволена.

«У нас немає багато речей, але мене все одно щось тривожить. Мені здається, що я можу бути ще на крок попереду», – говорила вона.

Коли я навідалася до її будинку, він виглядав чистим, але, як вона й говорила, щось було не так. У таких ситуаціях я насамперед відчиняю дверцята всіх місць для зберігання. Коли я відчинила головну шафу, то знайшла те, що шукала. На прозорих пластмасових ящиках були етикетки «Чудове рішення для прибирання!», на пакунках від кімнатних дезодорантів – «Очищує повітря миттєво!», на картонних коробках – «Найкращі апельсини». Куди б я не подивилася, на мене всюди нападали слова, слова, слова. Це й був той останній «крок», який моя клієнтка хотіла зробити. Через великий потік інформації, яку ви сприймаєте, коли відчиняєте дверцята шафи, у кімнаті стає «шумно». Це трапляється особливо тоді, коли слова написані вашою рідною мовою: ви їх помічаєте, а мозок сприймає їх як інформацію, яку потрібно опрацювати. А для нього це великий стрес.

Повернімося до випадку моєї клієнтки. Щоразу, коли вона хотіла вибрати одяг, на неї «нападали» повідомлення «Найкращі апельсини», «Очищує повітря миттєво!», ніби хтось безперестанку бурмотів їй у вуха. Але цей потік інформації не можна перервати, просто зачинивши дверцята шафи. Слова стають непорушними й заповнюють повітря кімнати. Із власного досвіду можу сказати, що місця зберігання у «шумних» будинках, які з вигляду здаються дуже охайними, зазвичай переповнені зайвою інформацією. Що чистіший будинок і що більше в ньому простору, то сильніше ми відчуваємо цей «шум». Тому передусім відклейте етикетки з контейнерів для зберігання речей. Це так само важливо, як і зняти ярлики з нового одягу, аби вони стали вашими особистими речами. Віддеріть від дезодорантів та засобів для миття усі написи, яких ви не хочете бачити. Простір, який не знаходиться на видноті, також є частиною нашого дому. Ліквідувавши надлишкову візуальну інформацію, яка не дає радості, ви зможете надати своєму простору більше спокою та комфорту. Ці зміни настільки дивовижні, що не прагнути до них було б нерозумно.

Цінуйте свої речі

Я даю своїм клієнтам домашнє завдання – цінувати свої речі. Наприклад, я раджу їм говорити: «Дякую, що дарував мені тепло цілий день», коли вони вішають свій одяг у шафу після роботи. Або, прибираючи свої прикраси, я пропоную казати: «Дякую за те, що зробили мене красивою», а кладучи свою сумочку в шухляду, говорити: «Саме завдяки тобі я сьогодні владнала стільки справ». Висловлюйте свою вдячність кожній речі, яка підтримувала вас упродовж усього дня. Якщо ви не можете робити це щодня, то робіть це принаймні тоді, коли маєте можливість.

Я почала ставитися до своїх речей як до живих створінь, коли була ученицею старшої школи. У мене був мобільний телефон. Хоча екран тоді ще був чорно-білий, мені подобався його компактний дизайн та світло-голубий колір. Я не була завзятим користувачем телефонами, але я так його любила, що порушила шкільне правило й носила його в кишеньці шкільної форми щодня. Часом я діставала його звідти та посміхалася сама до себе. Технологічний прогрес тривав, і згодом усі почали користуватися телефонами з кольоровим зображенням. Я не розлучалася зі своєю моделлю якомога довше, але зрештою на ній з’явилось стільки подряпин, тож мені довелося її замінити. Коли мені придбали новий мобільний телефон, у мене виникла ідея писати SMS-повідомлення старій моделі. Це вперше я замінила мобільний телефон, тому мене переповнювали емоції. Після хвилинки роздумів я набрала просте повідомлення: «Дякую за все» – і додала символ «сердечко». Тоді я вибрала опцію «надіслати». Мій старий телефон миттєво задзвенів, і я перевірила вхідні повідомлення. Звичайно, це було те, що я щойно надіслала. «Чудово. Ти отримав мою SMS», – сказала я старій моделі. А тоді закрила її.

Через кілька хвилин я відкрила свій старий телефон і з подивом побачила, що екран порожній. Я натискала всі клавіші, але він не реагував. Мій телефон, який ще ніколи не ламався з дня покупки, вимкнувся після того, як отримав моє повідомлення. Він більше ніколи не вмикався і, ніби зрозумівши, що виконав свою роботу, покинув свою службу. Звичайно, я знаю, що деяким людям важко повірити, що неживі предмети реагують на людські емоції. А може, це й справді був збіг обставин.

Однак ми не раз чули про спортсменів, які з любов’ю ставляться до свого інвентарю, ніби він святий. Гадаю, вони інтуїтивно відчувають силу цих предметів.